Стрічка новин — це наш інтелектуальний фаст-фуд. Чи ви помічаєте, як ваші думки, ваші емоції залежать від того, що ви прочитали, листавши свою фейсбук-стіну? Поверхневе бачення і розуміння речей. Поверхневі знання про світ, своє місто, своїх знайомих. Хвороби, салати, світлини… Все хаотично накидано. І зерно, і полова.

Стоїть дівчина на зупинці, чекає маршрутку. Чорні Reebok Classic, темносиній тренч, джинси Levi’s. Сорочка без коміру, зібране як-будь волосся, намотаний на шию шарф. Годинник Swatch, сумка Obag, Pandora, Ray-Ban авіатори… Мені подобається теперішня мода. В міру кольору, сухий крій, чіткі лінії. Стильно і стримано.

Вялені помідори, артишоки, салат «айсберг», рукола, прошутто, гірчиця зернами, фета. Заправлено оливковою олійкою, трішки соку з лимона, трішки оцту бальзамічного. Я взагалі не уявляла собі донедавна, що на світі щось таке існує. Не знала цих складників ні на вигляд, ні на запах. Зараз за 75 гривень я собі їх купила та їм. Грає якась легенька музика, відчинені двері на вулицю. У нас сказали б — на двір. Так людина усвідомлено впускає у свою «хату життя» — голову — весну, тепло. Я в теплі та в порядку. Я відчуваю себе у безпеці.

Твої стосунки з містом визначає те, як ви можете порозумітись один на один удосвіта на пустій площі. Львів — фантастичне місто. Тут можна мати сім’ю і затишно собі жити, ніби в маленькому місті. І робити бізнес, ніби це велике місто. І кимось ставати, бо Львів — мільйонне місто. Зустріти на вулиці з десяток знайомих, бо Львів — це велике село.

Акварельні люди. Це не оповідання, це уривки чиїхось доль, які пише саме життя. Моє щастя у тому, що я випадково їх почула. Я ніколи не любила акварель, вона така нечітка, не яскрава. Ніби є і ніби нема. Якась дитяча, несерйозна фарба, здавалося мені. Хоча я знаю, що це складна техніка, не всі вміють з нею працювати. Не всі вловлюють, не всім вдається, потрібно мати чуття. Акварельні люди теж ніби тут і ніби не тут. Ніби є ця історія, і ніби її нема. Не всі зрозуміють. Така наполовину прозора, як повітря.

Побут — несмертельна, але невиліковна хвороба. Від нього помирає більше жінок, ніж від будь-яких інших важких хворіб.

8 березня — міжнародний день жінки, державний вихідний, якому всі раді. Мінус вісім відсотків на шампунь, білизну. Всюди продають тюльпани, підсніжники з Червоної Книги. Всюди квіти. Ну як без них… Наступного року державним вихідним буде 9 березня, день народження Шевченка. Думаю буде все так само, лиш букети будуть перев’язані синьо-жовтою стрічкою.

Усе доказане — таке недоказане. 300 метрів над рівнем моря. 2000 років з дня народження Христа. Як знати, що це правда? Хто це міряв? Хто це рахував?

Моя сестра деколи витягує мене у кіно. Некомерційне, без «три-де» окулярів. Я ніколи не знаю наперед, на що ми йдемо. Під час реклами в кінотеатрі їй постійно смішно з того, що у мене зашкалюють емоції, каже, що треба частіше мене десь витягувати.

«Три з половиною тисячі прийшли мені цього місяця комунальні… Шо той Садовий собі думає з тим сміттям… Масло 32 гривні, та то дурдом… Ти був у «Мегаспорті», там мінус 70 на все… Я собі посадив японський сад, дві сакури, кипариси, ялинку… Я боюся стосунків, я не хочу, щоб все повторилось… Червона рибка була дуже смачна… Та я пахав місяць, ті відра — то важка робота, ну але сто баксів заробив… Він мені навіть не подзвонив…»

Так сьогодні звучало моє місто. Я йшла від супер-музичного стоматолога. Нижня щелепа від наркозу була важкою і нерухомою. Я мовчала, лиш слухала уривки людських розмов. Шукала у цьому гаморі своє звучання.

Це був час буяння, як от у весни, коли вона така — ще не літо, така розхристана і юна. Невпевнена і наївна. Я жила у тому місті два роки. Причиною вибору міста став прямий автобус «Сокаль — Калуш». Ще мама вагалась між тим, щоб віддати мене в Київ, в циркове училище. Ну але прямий автобус, ви самі розумієте. Так, як диригентство народного оркестру мені не пішло і я кинула навчання у Львові, а в Сокалі було мені затісно, то поїхала я прямим автобусом у бойків світ.