Моя подруга Юля приносить мені пелюстки ружі. Не те щоб у неї була плантація, але кілограмів два-три щороку класично. Щоб ви розуміли, для пелюстків це дуже багато.

«— Знаєш, він так відкидав голову назад, як актори в чорно-білих фільмах, і поправляв рукою чуприну. Ми дуже його любили. Мама була суворою, рідко нас цілувала, хвалила. А він такий ніжний, чуттєвий. Я маю його фото, зараз тобі покажу…».

Баба Зіна жила сама. Я пам’ятаю її дуже старенькою. Вдвічі старшою за мою бабцю. У неї сад біля хати був схожим на писанку. Рівні рядочки моркви, бурячків, горошку, кропу. Поміж тим росла груша, абрикос, карликові вишні. Груша росла так близько до нашого паркану, що деколи груші падали до нас. Це було святом. Баба Зіна була мовчазна і добра. Ми зі сестрою кілька разів були у неї в хаті.

«Я завжди хотів навчитись грати пісню “Йосифа Кун”. Але то було так складно, там такі складні акорди, ніяк не було сили і часу. А потім якось всі похворіли, сиділи вдома, і підібрав. Геніальний текст. Звідки у поета стільки особистих даних? Ти знала, що Йосифа Кун була черницею, яка дуже любила Львів, і написала книжку поезій німецькою мовою “Прегарні околиці львівські”»? Я слухала його балаканину, я знала цю пісню напам’ять. Я не могла повірити, що мова іде про черницю і місто, бо незрозуміло чому, я, недочуваючи дикції Барбари, впевнена була, що мова про повію і місто.

«Ваші зацікавлення? — Люди, хмари…», — так я відповідала на це запитання 10 років тому. Так я відповім і сьогодні.

Усе що є, а не записано, — нема. Якщо в тебе нема документів на землю, в тебе нема землі. Якщо в тебе нема документів на хату, в тебе нема хати. Якщо в тебе нема документів на себе, ти — ніхто. Нема віршів — ти не поет, нема диплому — ти не магістр. Потрібні докази, бо на слово тобі ніхто не повірить. «Ваша розмова може бути записана», — чую навіть тоді, як дзвоню замовити воду.

«Дайте, будь ласка, цей шматок риби! — Якої? Сьомги? — Так, сьомги!». Продавчиня насадила поліетиленову рукавичку, взяла найменший шматок філе, на який я вказувала пальцем, і кинула на вагу. Причепила наліпку з ціною 280 гривень і питає: «І що, добра та риба?». Кажу: «Дуже добра, найкраща». Пані каже: «Я не можу дозволити собі такої дорогої риби». Вона зав’язувала пакет з філе, зняла рукавичку, і я звернула увагу на її нігті.

Такий гель-лак зі стразом на безіменному пальці коштує дорожче за мою сьомгу. Я подумала, що моя сьомга поділиться на шість порцій усім на обід, а як ділити гель-лак? А ще подумала, що кожен сам собі виставляє пороги «можу — не можу», «це — для мене, а це — не для мене».

Щороку в середині травня на Тракті Глинянському, у магазині канцтоварів, на ксероксі лежать нарізані домашні пляцки і стоїть солодке червоне вино. Пані Ганна і Пані Оля святкують День матері. І так вже вісім років поспіль. Одного разу я прийшла ксерити різні документи і випадково стала гостею їхнього святкування.

Було досить пізно. Я поверталась зі спортзалу додому. Зайшла на Шота Руставелі в «Три А». Автобус був достатньо наповнений, але так, що при бажанні можна було переміщатись. «Електрон» цього року постарався і зробив багато нових автобусів і тролейбусів. Мені подобається розглядати україномовні наліпки в цих новеньких транспортних засобах.

Моя дитина не хоче ходити до школи. Йому там не цікаво. Я його розумію. Я теж не хотіла ходити до школи. З цієї ж причини. У мене була мама, яка мене заставляла бути нормальною.

Було простіше придурюватись, що я нормальна, аніж із нею сперечатись. Тепер мама, коли приїжджає, то і мене, і малого заставляє бути нормальними. Каже, що я погано на нього впливаю.

Двоє — це тема світу. Двоє і те, що між ними відбувається, — це єдина історія, яка завжди буде цікавою. В усі часи, в усі народи. Як далеко не зайшли б ми у космос, чи в недрі землі. Наскільки б не оцифрували цей світ. Він тримається на цифрі «два», на парі. Простір, який з’єднує «Я» і «Ти», — це і є світ. Світ, збудований з нічого. Єдиний справжній, який точно існує.