Вона прийшла вчасно. Як ділова жінка. Прийшла у назначений час і домовлене місце. Ефектно, але не занадто. Так просто й зі смаком. Мала із собою сніг і приємну прохолодну свіжість. Зима…

Потрібно мати себе і світло. Себе і світло, цього достатньо…

Я сиділа у четвертому ряду. Я думала лиш про одне. Добре, що я дожила до цього дня. Що він знову вийшов на сцену і почав співати. Дехто не дожив. Багато, хто не дожив…

Новини з усюди погані. Зло не фальшивить у гамі…

Я більше не можу читати новин. Просто не можу. Я не хочу щодня думати про згвалтованих дітей, десятки п’яних ДТП, частини тіла життєрадісної журналістки. Я не хочу і не буду думати про людину, як про тіло. Про тіло, як про щось, що у тебе будь-коли можуть забрати чи скористатись. Про тіло, як про деталі лего. Про його минучість і безсилля.

Перший розділ «Сто років самотності» закінчується тим, як Хосе Аркадіо Буендіа повів своїх синів на ярмарок розваг. І найцікавішою розвагою виявилась коробка з льодом. Від того, що люди ніколи не мали дотику з чимось аж настільки холодним, не мали досвіду відчуття стопроцентного холодного, то усі без винятку описували своє відчуття, як «пече». Люди плакали від болю, але платили за це гроші, бо хотіли цього відчуття.

Зі світанком народжується новий день. Повітря легке і холодне. Свіжість ранку, його прозорий дим, його легкість і неминучість зачаровують. Він приходить навіть тоді, коли його не чекаєш, приходить, коли ти не бачиш, що він прийшов, просто приходить і є. Прибивається до тебе, як бродячий пес, і совгає за тобою увесь день.

Сухий цвіт липи, коли падає, то закручується. І моментом його падіння керує не гравітація, а хореаграфія. Вона вже є, просто ще не виходила. Спить у листі, просіює хмари. За спиною шкварчать дрова. Деколи вітер несе запах диму у мій бік. Люблю запах диму. Це запах свободи.

Я приїхала з дітьми до мами. Оскільки моря нам цього року не бачити, то ми називаємо морем коцик на траві у садочку. Усе було чудово до моменту, як нам раптово вимкнули воду. Я подзвонила сваритись, чому без попередження, а мені кажуть: «Пані, що за претензії? Ми повідомляли по Сокальському радіо». Отак. І, як театрознавець, я зрозуміла, що мова іде про закони жанру, що кожне місто має свої закони, і дістала з шухляди старе дідове радіо. Мушу бути до всього готова, а раптом ще щось повідомлять. Поломане китайське радіо все ж таки ловить одну єдину станцію «Сокаль FM».

Сорок дев’ять банок я підписала сьогодні. Шість вже віддала раніше непідписаними. Ружа, полуниця, малина, смородина, абрикоси, персики. Це ще не було вишень, чорниці, яблук, обліпихи, калини, журавлини, фейхоа, айви…

«Я зберігаю цей момент, я свого міста елемент», — співав колись луцький гурт «Чорні Черешні». Зараз — сезон черешень, і я, наче крапля в океані, таки елемент свого міста. Така юна дівчина, сіла у кав’ярні за єдиним столиком біля величезного вікна і втупилась у своє маленьке вікно, — в екран свого смартфона.

Людське тіло — це великий механізм. Допоки все працює добре і злагоджено, ти не задумуєшся, як саме усе відбувається. І достатньо якомусь маленькому коліщатку чи шестерні вийти з ладу, як робота усього механізму порушується. Відтак потрібно вчасно знайти зламану деталь, аби вона не зіпсувала роботу усієї частини, а то й цілої машини.