Момент зародження міста. Липкі тумани ранку розтягують школярі та міський транспорт. Люди рухаються хаотично, проте цілеспрямовано. Усюди зачинено. Світло всередині не вимкнене ще з ночі. Де-не-де кавові машини вже працюють, вони готові починати. Хліб уже спечений, але не розкладений. Берлінські трамваї якось адаптували під наше місто. Ранок на центральній площі. Ратуша вітає новий день.

Антігона повинна була це зробити. Інакше вона не могла. Здавалося б, яка різниця, брат і так мертвий, для чого ризикувати своїм життям, щоб його поховати? Але ж ні. Вона б не була Антігоною, вона би втратила себе і спокій. Є дещо у світі, із чим ти не можеш змиритись. У світі, в країні, у місті, в родині. Щось таке, що тебе перетворює у протагоніста. Ставши на шлях боротьби, маєш усі шанси перемогти, або ж загинути.

Людині самотньо. Сучасний світ пропонує безліч шляхів стати кращим, успішним. Викинути мотлох з життя, вміти контролювати свої думки та емоції, правильно керувати людьми, стати багатим, стати щасливим. Книги із такими назвами стають бестселлерами тільки тому, що людина і далі нещасна, вона й досі не знає, що робити із власним життям.

Привезла я бабці ляльку-мотанку. Вона глянула і каже: «Що то за паяц?». Стало трохи смішно і образливо. «Що то за паяц» у Сокалі вживалось замість «що то за вар’ят» у Львові.

Я змотала більше тисячі різних ляльок, була народною майстринею, їздила за кордон, знайомила іноземців із традиційною мотанкою, а бабця далі ляльок називала паяцами. Хоча в буквальному перекладі з італійської «паяц» — це просто мішок соломи.

Падаю, аж провалююсь у зелень. Вона манить і вабить, така тиха і спокійна. Їй відразу довіряєш. Мох, плющ, барвінок, хвоя. Цей зелений оксамит, впевнений і приємний. Молоді каштани і липи лише починають свою зелену історію, та падати хочеться саме у них.

Усе, що з тобою відбуватиметься, вже є в тобі. Як печерні розписи. Потрібно лиш віднайти і розпізнати. Періодичне сканування: Чи ти зараз на своєму місці? Чи ти — це ти?

Їду в тролейбусі, багато людей, усі повертаються з роботи. Стою на сходах біля дверей. Жінка поруч розмовляє по телефону: «Якщо цього року він знову принесе мені пательню, я вдарю його нею по голові!». Вона виглядає втомленою і явно старшою, ніж є насправді. Під рожевим лаком нігтів чорні спрацьовані пальці. Чекає восьмого березня, думає про подарунок: «А що, я не заслужила ліпшого?!».

Моя улюблена страва — це борщ у «Пузатій хаті». Власне я багато, які борщі люблю, і всюди, де він є, намагаюсь його замовити. Мої друзі вже навіть із цього кепкують. Сиджу, їм собі, дивлюсь у вікно на Проспект Шевченка. І тут довготривала пам’ять мені видає спогад, який я навіть не підозрювала, що десь є у мене.

Гуляю з містом. Гуляю змістом. Було так мало кольору. Так було прісно. Місто було нещасливе, брудне і втомлене. Воно ще не навчилось обслуговувати таку кількість людей. Наче колись був маленький ресторанчик з роялем, а став фастфудним закладом. Сніг застелив місто білою скатертиною, і навіть, як не дуже є, що святкувати, воно має надзвичайний урочистий вигляд. Особливо на деревах. Дерева — це квіти землі. Під ногами, звісно, не дуже. Але так завжди. Потрібно прагнути висоти.

Ось так воно і з’явилось. Людям, котрі хотіли стати космонавтами, чи навіть не так, які летіли у космос, видавали такі окуляри, лінзи яких перевертали світ догори ногами. Вони мали місяць у них ходити, щоб зрозуміти, чи зможуть до цього звикнути. І практика показала, що на двадцять перший день люди призвичаювались.