«Життя не має сенсу», — якщо ця думка прийшла до тебе, знай, один розділ уже закінчився, а інший ще не почався. Це пішохідний перехід життя. Зачекай на зелене світло. У цьому і є сенс: почекати і рухатись далі.

Відновлюйся на максимум. Ніколи не погоджуйся на менше, ніж у тебе було. Вертай, як було, або ще краще. Якщо підеш на компроміси — програєш. Відчуватимеш, що вони перемогли. Вимагай від себе дисципліни, тримай жаль до себе в тугій упряжці. Не шкодуй не жалій себе. Це все пастки. Пропускаєш лише кілька таких думок «Чому це сталось зі мною?», — імунітет слабне. Ця корозія розʼїдає швидко. Вчасно ідентифікуй таку думку, блокуй і знищуй.

Завжди обирай життя! Що би з тобою не сталось, живи усе, що тобі судилось. Розділ за розділом, наче листаючи книгу. Іди маленькими кроками, чи стрибками, чи біжи, не озираючись. Будь доброю до себе. Будь доброю до своїх. Пробачай помилки. Не зневірюйся і не озлоблюйся. Совість і справедливість - база!

Не віддавай їм нічого. Не віддавай свій спокій. Не віддавай віру у майбутнє. Не віддавай звичайного ритму свого життя, дозвілля, планів. Це теж частина їхнього задуму, головний лейтмотив всіх їхніх дій: «Кто вам разрєшил так красіва жить?». Військових убити, цивільних залякати, зневірити, зламати.

Ким є ті, хто думає, що на гарне життя потрібен дозвіл? Вони ракетами, дронами бомбами нищать усе наше красиве життя. А що можеш ти як мурашка проти мурахоїда, морда якого нищить твій мурашник?

Птахи після вибуху мовчать, трохи освоюють тишу, а далі знову починають співати. І ти так роби, удосконалюй вміння жити красиво, бо це життєствердно і дійсно красиво. Бо краса, кажуть, врятує світ. Краса — це не слово, це сила, яка здатна на багато. Краса — це певний світогляд, це здатність народжуватись заново.

Їхнє завдання знищити. Наше — втримати, повернути, відновити. І якщо одного дня вони заберуть усе красиве довкола, тоді вже ніхто не «дозволить», бо відповідальних за такі дозволи нема. Накажи собі чітко і в обмежених часових рамках вийти на нуль, а краще в плюс. Завдання країни повернути собі всю територію. Став собі схоже.

З ким про це поговорити? Дехто досі не відчував страху, який сіє війна. Страху за когось, або за себе, шукаючи серед ночі укриття чи панічно видзвонюючи номер, що не відповідає. Дехто досі живе наче у співочій рекламі на ТБ. А хтось втомився боятись. Так і кажуть: «Набридло боятись», — і живуть під обстрілами, з дітьми, тримаються за своє життя міцно, хоча воно щодня на волосині.

Люди, які не знають, що таке жити під час війни, не розуміють тебе. Вони уникають цих розмов: «Давай не будемо про сумне». А воно не сумне, воно таке є, воно ліанами обвило усе твоє єство. І воно просто є. Як застосунок повітряних тривог, які оновлюються щоп’ятнадцять секунд, де пів країни постійно червона. Небезпечні теми на кожному кроці. Великі й маленькі. Як бите скло, — можна дуже легко порізатись чи когось ненавмисне штрикнути.

Думаю, риби вміють говорити, просто не хочуть. І я вже теж, як риби.

Кожен втратив у цій війні. Хтось місто, хтось рідних, хтось дім, хтось спокій і сон. Хтось втратив себе, і це не менш страшно. І це принципово важливо відвоювати себе заново, навіть у вигляді руїни. Відвойовуй себе у зневіри, темряви безнадії. Повертай кожен сантиметр себе, вириваючи з тривог, з тої ями депресії. Вилазь, як зможеш, дай сигнал SOS. А якщо ніхто не почує, відбийся від дна ногами, рятуйся і живи.

Одна жінка, яка жила під час другої світової, описувала у мемуарах, що тоді щодня умивалася і одягала чистий одяг. На випадок смерті. Якщо загинути на вулиці рідного міста, то жінка хотіла достойно, при крохмаленій сорочці і пудрі на щоках. Гідність людини вразила і захопила. Максимально швидко ставай і обтріпуйся. І живи ще краще, як жила. Цей досвід діамантом виблискує тепер у твоїй колекції радості і болю.

Методички по відновленню ніхто не видав, тому це усе дуже індивідуально. Зі свого досвіду скажу, чим швидше, тим краще для тебе. Вставай і обтріпуйся так швидко, наче ти й не падала. Тобі допоможуть сильні втриматись у строю. Тобі поможуть добрі. Тобі допоможуть ті, яких життя уже збивало з ніг.

Інші засудять. Бо простіше поспівчувати слабкому, ніж визнати сильного. Бо як то так, коли хотілось поспівчувати, а немає, кому? Бачачи жертву, звинувачувати, що та слабка і не бореться. А потім, коли борешся, то щось занадто сильно, або зарано, або ще щось комусь недовподоби.

Люди жорстокі. Наші також. Часто можна почути, як рахують чужі гроші, зарплати військовим, або ще гірше, як думають, що виплати родині за воїна на щиті щось значать. Я була дуже гірко вражена, що злі язики таке собі можуть казати дружинам військових, батькам. Мовляв, та він сам пішов, шо вони плачуть, їм же заплатили. Дякую державі, що не покидає такі сімʼї.

Але що тут дивуватись. Людьми десятиліттями ніхто не займався. За радянщини жити достойно було соромно, бо якщо ти чесна людина, то маєш бути бідним. А достаток асоціювався із чимось нечесним. Хто говорив до свідомості, до гідності людини? До творчої, інтелектуальної духовної людини? Тридцять років ніхто не займався людьми. А людьми треба займатись. Бракує блаженнішого Любомира Гузара і його доброї мудрості. Він казав: «Пожалійте тих людей, вони ніколи людського життя не знали, їх лише використовували». Людей обманювали і знавірювали, вони зранені і нещасні. Мало моральних авторитетів. Ті, хто б могли ними бути, у тіні. Слово мають ті, хто в ефірі, — блогери, тіктокери, із тисячною аудиторією і своїм контентом.

Зараз епоха споживачів. Жити між споживачами важко, якщо ти не такий. Споживачеві завжди мало всього, що у нього є. Завжди треба більше, зручніше, і новіше. Таке, як у всіх, але краще. Перегони, у кого краща машина, в кого кращі губи, груди, ноги, діти, хата, собачка. У кого краще хюґе, хто успішніший, хто доглянутіший. Хто краще жартує, хто краще готує. І оті змагання, хто чого вартий, поверхневі, вони лише про вартість як як ціну. Виставка котів. Вихваляємося одне наперед другого. Споживачеві чужа емпатія, це всього лиш слово, яке на слуху. Споживачі держави, у яку нічого не вкладаєте, то чи вона ваша тоді? Деколи дивуєшся, ніби люди живуть у паралельному вимірі.

Перемогти, пере могти, зробити більше ніж можеш! Не нити а жити! Чи пройдено випробування, невідомо. Хтось мав сильніші. А хтось легші. Точно будуть наступні, дай Боже прийняти їх із гідністю. Як казала бабця моєї учительки: «Йой, діти, раз вмирати а все життя боятись?».

Розпиши собі що треба зробити. На нині, на тиждень, на місяць, на рік, на 5 років. Проси у Бога хліб щоденний на сьогодні та назавтра. Проси дати нам завтра, навіть не так хліб, як завтра. Дай нам майбутнє, Боже, дай нам завтра!

Едіт Еґер в Аушвіці мала цей постійний лейтмотив, аби вижити: «Якщо я виживу сьогодні, завтра я буду вільна!». Особисто для мене, якщо я виживу сьогодні і завтра, то все буде добре. Виявляється завтра — це мій світогляд.

Треба мати собі список малого й великого. Від рутини, як щодня застеляти ліжко, приймати вітаміни і прогулюватися на свіжому повітрі. До планів, як ремонт кімнати чи лікування зубів, чи ще чогось. Будь постійно зайнятою, май свої справи, нехай вони тебе втримують у реальності, якщо ти кудись вилітаєш. І щодня роби щось для перемоги, це важливо, це має бути такий пункт у всіх. ЗСУ - Зроби Себе Уважною до життя.

Обирай завжди краще з кращого. Не «або-або», як співає ВВ, бо «або-або» — ознака болі. Гонорово «і-і» або «ані-ані». Корисні продукти. Безпечне авто. Натуральні тканини. Справжнє кохання. Достойне ставлення. Достойну роботу. Важливі речі. Важливі вчинки. Грубі книжки. Цікаві фільми. Живі концерти. Ти собі це все дозволила. Бери і підписуй дозвіл. І май усе найкраще не на показ, а в собі.

І дуже прошу тебе, не нехтуй ходити під час тривоги в укриття! Не лінуйся, не слідкуй за останніми «китайськими» попередженнями в телеграм-каналах. Це має бути така ж рутина, як застелити ліжко чи почистити зуби, але під час війни. Укриття рятує життя. А ризикувати життям своїм і своїх близьких — це просто гріховна бездіяльність.

Не зневірюйся! Не зневірюйся! Не зневірюйся! Це і є три правила перемоги. Перемагай буденність, перемагай себе, перемагай ворога. Присвяти комусь перемогу. Не ідеї, не усім, а комусь одному. Усі великі романи, справжні історії мають присвяту. Так ти будеш щирою і хороброю, маючи ту таємницю, заради кого ти попри все йдеш далі, перемагаєш, робиш більше, ніж можеш, ідеш у наступний розділ.

І «P.S.» під кінець собі. Переосмислюй поняття Дому. Дім як місце, як місто. Радій, що він у тебе є. Або шукай його всюди, поки не найдеш саме цей рівень спокою і радості, які приносить відчуття «Я вдома!». Львів як місто ніколи не підводить. Ніби й ходиш цими вулицями сотні разів ,а трішки вище піднімеш голову, і «Вау! Ніколи раніше не бачила цього». Львів ще здатен дивувати. І це прекрасно.

– Фото: Тризуб, який вцілів у музеї Романа Шухевича у Львові, після терористичної атаки росії вночі 1.01.2024.

Джерело фото: hromadskeua