Залунала сирена тривоги. Пішли з дітьми в укриття. Коридор без вікон, принцип двох стін. Там лежав старий журнал Ікеа. Гортала його довго і бездумно, як ту макулатуру в перукарнях. Хотілося із нього замовити легкість і безтурботність, що мали сім’ї у своїх домівках. Більше нічого, лише це.

Нам завалили піраміду Маслоу. Тримаємось за її верхівку (самореалізація, моральні цінності), як герої американських фільмів за останній поверх хмарочосу. Нам страшно, безпеки нуль, та ми досить впевнено висимо. Ще й сподіваємось не тільки вижити, а й усім «наваляти» до кінця фільму.

Зустрічі з друзями — мовчазні. Раді бачитись, а розмови не йдуть. Слова, як ліани у джунглях, обвили горло і стали беззвучними хащами. Тепер зрозумілі запитання бабці «Що їли?» і дідові розмови про погоду. «То всьо решта — байка», — так каже бабця Данила.

Непомітно прийшло літо! Час полуниці, й вона, попри все, червона і солодка. Червень. Калейдоскоп смаків і кольорів. Усе, як завжди. Лише черешня не мелітопольська.

У червні ніхто не повинен помирати. Це найгірший місяць для смерті, бо він найпрекрасніший. Червень — місяць для життя. У червні усе має жити і радіти. Це свято однак зіпсоване непрошеними гостями. Гостями злочинцями. ЗлоДіями.

Реальність стала дволикою. Ти хочеш втримати звичний ритм, просте буття, але ти живеш тут, у країні, де триває війна, де щодня гинуть люди. Цивільні, військові, діти. Де гинуть люди з обличчям, з історією, з освітою, з талантами. Люди, яких ковтає безлика пітьма. І ці два світи паралельно існують.

Спека, лляні сорочки, в’єтнамки — берці, маскувальна сітка. У поїзді є фіранки? Полуниця, черешня, суниця — енергетичні батончики, турнікети. Луганськ. Станиця. Молодий шпинат, горошок, базилік і м’ята — піксель, олива, камуфляж для тата. Півонії, гортензії, іриси - старі знайомі патлаті, стали лисі. Думки про море чи відпочинок. Окопи, ліжко просте, пружинне. Сварки з чоловіком на дивані. Розлука, тривоги, нічні і ранні. Телевізори - тепловізори. Друзі на війні - відбій тривоги. Чи ні? Молода картопля з кропом - мівіну залив окропом. Застарий для цього лайна - нашивка Солькиного Богдана.

Ці два світи переплетені, війна стала частиною життя, третиною року, чиїмось терміном вагітності, чиїмось побутом чи вироком. Війна стала літом, стала звітом, стала світом. Розбиті вікна, розбиті сім’ї. Випалена, вистріляна, неорана, незасаджена земля. Скільки родин втратили хату? Скільки сімей втратили тата? Чиясь дитина приїхала у домовині.

Нема слів, нема сліз. Нема зерна, нема краєвиду з вікна. У лютому скотчем заклеїла скло. А тут уже червень. Як на зло.

«Повіяв вітер степовий, трава ся похилила». Щодня. Щодня хтось отримує звістку про смерть сина, брата, чоловіка, друга, сусіда. І ці кола, як колись раніше з ковідом, постійно звужуються. Вони вже дуже близько. Ці історії вже про рідних, добре знайомих тобі людей.

«Знаєш, це так дивно не заходити у глиб цвинтаря, аби відвідати свіжі могили, а йти містом, і от вони, просто перед тобою, — на Марсовому полі, навпроти пологового. Частина міста, частина тебе, твого життя».

І щоразу від кожної такої звістки у мене зникають слова. Магічно, як у Гаррі Поттера, зникають цілими абзацами, сторінками, розділами. Я розумію, що хтось зараз втратив усе, у що вкладав чверть життя, усі цінності, усі радості. Скільки потрібно зусиль, праці, турботи, аби виховати, виростити, вивчити людей такого масштабу і такого польоту. Що це чиїсь мрії, чиїсь надії на майбутнє, чийсь родовід, який обірвався.

І все що хотілось сказати чи написати, стає не буквами, а шрифтом Брайля. Лише ті, хто відчули цю втрату, можуть торкнутись і зрозуміти, про що йдеться. Класти у землю двадцятип’ятирічних хлопців у червні.

«Мала’м чорну вишиванку, чорну-чорну, в чорнозем. Не одного ще Іванка в домовині покладем».

«Спи без тривог, Синочку. Ти все зробив добре». Слова матері до сина, який загинув. Я прочитала їх і зірвало шлюзи. Я плакала і плакала. Тихо і голосно. Плакала, наче це моя втрата, моя особиста, складаючи сумку в пологовий, куди йду народжувати свого сина. Ще одного сина. Сина для цієї країни. Яку люблю і любитиму. І навчу його. І передам її, як найбільшу цінність, як сімейний скарб. А він зробить усе добре.

У раю для українців мусить бути Україна. Без цієї складової рай не рай. Сузір’я поета стало Сузір’ям воїна. Українці народжуються із шаблею в руці. Тепер вже тільки так. Якби була ще одна Україна, можна було би їхати у світ по ту другу, безпечнішу, кращу. А так нізащо.

І якщо вже й шукати слова, якими можна щось передати і пояснити, то хіба намацувати їх саме з цієї порожнечі. З порожнечі ночі, темряви і страху. З невідомості пітьми шукати світанок. Шукати нові думки, і смисли. Шукати нові дні. Надавати їм сенсу, вдихати життя туди, де воно пролилось. І воно проросте, воно пусте пагін, воно зійде. Як сонце, як зело.

Народжувати — це жертовна мука. Це праця і зустріч.

Народження країни теж відбувається у муках. З крові й крику, спазмує лоно матері-землі, народжуючи героїв, затягуючи їх у себе, під Сузір’ям воїна, під пильним Всевидячим Оком.

Тут вже ніхто не боїться смерті. Тут її поважають. Тут її переосмислили. Тут смерть теж на завданні.

Пісні про звитяги є тужливі, ліричні, які оплакують. А є маршові, — ті, які тримають. То ж потім буде нам із вами, що згадати. А зараз веде нас в бій борців упавших слава. Ленто за лентою набої подавай. Хто живий — вставай боронити край. Дружній тиск, зброї блиск, кари гнів і з ним побідний спів. Серця кров і любов…