Дивлюсь на банку «Нутелли» і думаю: Так! У нас усіх вдома є «Нутела». Ноутбуки і добротні черевики, гарні прикраси і будинки. І взагалі, ми себе любимо і поважаємо. І в нас усе це є. Це правда. Точніше, все це було. Це теж правда.

Наша реальність, наші лиця, наші душі змінилися безповоротно. Хто більше осягнув реальність війни, тим вужчим став його емоційний спектр. Є біле, яке біле. Є чорне. І воно чорне.

Вже немає жаху війни. Є просто війна. Щоденна, буденна, звичайна. З усіма своїми нечесними правилами. З усіма потребами, видатками, забаганками й умовами. З перемогами і поразками, адреналіном і втомою.

Двері пекла відчинені навстіж. Пече…

Честі й гідності сподівайся від своїх, поки вони ще в ресурсі. Від себе. Не від ворога. Їх ворог ніколи не мав, то й тепер звідки візьме? Все одно, що на вербі груші, а на сосні яблука шукати. Хто сильніший, той виграв. Хто грає нечесно, той шахрай, а його лідерство — це сила підла. Але є сила світла.

Знайдений у війні сенс може стати помічним, як вчасно приписані ліки. Війна приносить страждання. І це погано. Хоча страждання — це невід’ємна частина повноцінного життя. Страждання також може надавати сенс життю, смерті і долі. Воно вчить дивитись на речі глибше, бо опускає людину вниз, до першооснов.

Страждання оголює і оновлює. Воно спонукає запитувати і шукати відповіді. Страждання — це духовна величина. Мірило людяності. Ворота мучеників до святості. Шлях любові Бога.

Моя бабця постійно читала одну книжку «Таємниця щастя». Мені малій стало цікаво, що ж то за така таємниця. А там вся книжечка про муки, страсті, рани. Я була дуже розчарована тією таємницею.

Вміння усвідомлювати велич страждання і робить з нас людей. Цим ми еволюціонували. Наш стан тепер може бути дуже кепським. Порівнюючи з життям, яке ми мали до того.

Невідомість майбутнього теж лякає. Чи буде воно, це майбутнє? На обличчях біженців бачу усе, крім майбутнього. Тому вони такі розгублені, ходять чужими для них вулицями, шукають себе. Доки буде тривати так, як є? Війна — це смертельна хвороба чи хронічна? Вона дає шанс на одужання чи все безнадійно?

Ці питання дуже природні людині, але дуже токсичні. Скільки триватиме війна? Коли це все закінчиться? Хтось каже про тижні, хтось по місяці. А хтось бачить її на роки: зараз затихне, а продовжиться, коли обидві сторони краще підготуються. Оце, доречі, чути найгірше.

Питання війни, як і погоди, не обговорюються. Потрібно просто бути готовим до всього, мати усе необхідне для різних випадків.

Життя кидає виклик. Ти ж це розумієш, правда? Саме те, що називають долею, те що відбувається саме тепер, що просто стоїть навпроти і дивиться в обличчя. Злякаєшся чи ні?

Твої рішення, прийняті чи відкладені. Твої щоденні «Так!» чи «Ні!». Твоє ім’я, твоя історія, вони щодня роблять з тéбе Тебé.

Потрібно перейти через страх. Через найгірший страх, глибинний, дикий і автентичний. Через страх втратити все, — дім, сім’ю, країну. Своє тіло, цінності, життя. Страх бути вбитим, понівеченим, закатованим. Страх болю і розпачу. Страх за коханих, рідних, за дітей, помножений на два.

Живемо у новинах, у їх щоденній жахливій буденності. Але наші священники тут. Наші письменники тут. Наші лікарі і вчителі тут. Наші друзі тут. Ми всі тут. Хтось воїн, хтось мама, хтось гречкосій.

Війна — це іспит совісті. Це перевірка на все. На все. Війна відкриває нові імена і обличчя, вона вже їх має. Війна — страшна і велична, як стихія, але вона минуча. Вона не життя і не смерть. Війна — не доля. Вона може стати долею, але сама по собі вона скінченна. Війна не забудеться, але мине. І це єдина правда. І це дає надію і силу переребути усе інше. А мине вона тоді, коли ми переможемо.

В іншому випадку ця пісня ще матиме багато куплетів. Куплетів для мертвих і живих і ненароджених. Ціна цієї волі - Воля!

Головне знати для чого потрібно перемогти. «Ті, хто знають, для чого, можуть перебути будь-яке “як”». Так пишуть в’язні Аушвіцу, Гулагу у своїх спогадах. Ця думка усюди присутня червоною ниткою. Головне не втратити надії, не опустити зарано руки. Пам’ятати мету: для чого? А власне “для чого” у нас, українців, — це найбільша мотивація. Велике “для чого” — це наш Заповіт. А особисте “для чого” у кожного своє.

Вже скоро з-під кіптяви на писанці покажуться кольори. Вогонь очистить і оновить. Писанка — це ж не про рівну лінію. Писанка — це про переродження, про усвідомлення світу, про надання сенсу. Звичайне яйце проходить вогонь, воду і стає особливим, характерним. Мова про диво, про можливість видобути з себе орнамент. З темноти своєї душі, з невідомості. Це цікаво і небанально. Як ми стаємо полум’ям, а не сажею. Спосіб пізнання світу. Писанка — це те, що не можна з’їсти, нематеріальне. Все, що вимагає писанка, вимагає життя. Зосередженість, послідовність, сміливість.

Уже скоро буде калейдоскоп вишиванок, кошиків, веснянок. Буде жовта паска, з маслом, з «Нутелою». Буде багато намиста на шиї, бо ми себе любимо, бо ми гордий народ. Бо вони б хотіли, щоб не було. Але буде! Будуть весілля і хрестини. Бо наш народ не знищити. Він міфічно і епічно оживає. Як писанка.

Ми — духовна країна. І це наш стержень. Нас тримає ідея. Вона невидима. Вона всюди і ніде. Хто її не розуміє, той не може її знайти, а тим паче, не може знищити.

Христос Воскрес! Воскресне Україна!