Твій дім не є безпечним місцем. Втрата цієї думки раптова, як втрата зору чи рівноваги. Твій спокій зник, як і сон.

Треба покинути дім і десь шукати безпеку, якої зараз немає ніде. Треба шукати безпеку для тих, кому ти її обіцяв. Треба пояснити дитині, що сирий підвал — краща ідея, ніж їхнє ліжко зі свинкою Пеппою. Треба тікати в ніч. Треба кидати все. Десь у минулому лишаються улюблені горнятка, вибагливі вазонки, домашній “вай-фай” і хатні тапки.

Виявилось, що все, що тобі треба у житті, можна спакувати в рюкзак. Навіть у кишеню, навіть у долоню. Береш за руку, кого любиш, і біжиш. Виявляється, що все, що тобі треба, — це саме життя. Життя. Найбільша цінність.

Більше немає дому. Більше немає школи, роботи, магазину, кав’ярні. Більше немає міста. Стоїш перед Богом, як є, яким прийшов у цей світ. Стоїш без сліз, без страху, без сили. Твоя країна — руїна. А ти — маленька людина, піщинка у Всесвіті, крапля в океані, кольоровий піксель на загальному фото.

Біль бігає безпритульним псом, у новій розхитаній реальності, шукає притулку. Розпач зграями ворон каркає над головою. Шок-шок, шок-шок…

Усе розбилось. Як улюблений сервіз. Білу скатертину захляпано кров’ю. Сім’я розлетілась, як віконна шибка, хто де. Черевиком розтоптано ікони, у болоті сімейні реліквії. Те, що так плекали, те, у що вклали життя, — знищено.

Тебе обнулили.

Що у тебе було спільне з цим словом. Із цим нафталіновим словом «війна»? Дідові історії, довоєнна шафа? Що воно має спільного із твоїм життям, з підпискою на Apple Music чи з ранковою кавою у твої улюбленій філіжанці?

На що спертись? Хто тобі повірить? Якийсь страшний сон, якась паралельна реальність. Сюр.

Тобі у спадок перейшли батьківські хати, хронічні хвороби, сімейні могили, недороблені справи. Історії про біль і втрати, історії, яким не місце у сучасних реаліях. Історії, які повторились.

Сусідка, що все життя ховала цукор за бачком і борошно під ліжком, була права. Вже переможно звучить оте її: «А я казала! Не вір москальові, як псові!».

Де скарб твій, там буде серце твоє! А де скарб твій?

Якщо під завалами твого дому це серце знищене. Якщо вони вбили найцінніше, рідну людину, то твоє серце теж померло. Воно перейшло на той світ, блукає коридорами, шукаючи причин. Чому? Чому?

Якщо скарб у твоїх дітях, вбережи їх сон, їхнє дитинство. Шукай їм місця, де не виють сирени.

Стоїш і не біжиш, не тікаєш. Чому? Бо сльози стали патронами. Бо вбиті стали іконами. Хочеться криком розірвати тишу, закричати, як та жінка-фрименка у Дюні. Бо коли стільки років живеш із пророцтвом, то раптом цей день настає.

Зродились ми великої години.

Дорожче за життя є хіба, що честь. Гідність. Повага до свого роду, до самого себе. Міра людяності. Жертва щирості — життя. Хто ще здатен зрозуміти воїнів, людей пустелі? Тільки воїни і люди пустелі!

Якщо скарб твій тут, твоя земля, якщо скарб твій — твоя Батьківщина, твоя історія. Якщо лицарство у твоїх генах, то й серце твоє тут. Нічого не зосталось. Голий перед Богом. Душа і тіло.

Вдягаєш себе у камуфляж, а разом з тим камуфлюєш усе, що набув за ці роки. Усі скарби. Мамині колискові та уроки співів, пластові вечори і присяги. І тризуб у грудях пече.

Тоді залишайся і бийся. Бийся як лев, бийся як дзвін, бийся як українець! Душу й тіло…