Мені потрібно було зайти на «Нову пошту», забрати відправлення. Своїм звичним швидким кроком я пересувалась вулицею. Пробігла повз припарковані машини, а потім сповільнила хід.

Повернулась кілька кроків назад. Так, як повертаєшся, щоб перевірити, що це блискуче зловило око? Копійку, корок з під пива чи прикрасу хтось загубив? І так, як колупаєш ногою землю, аби зрозуміти знахідку, так я колупала спогади. Звідки я це знаю? Де я це чула?

І відразу знайшла цей пазл у пам’яті. Ми мали цю касету і знали її напам’ять. Альбом на диску ти маєш шанс вивчити і збагнути увесь, цілісно. А з касетою ти вибираєш улюблену сторону, і знаєш її досконало. А іншу — так собі.

Це була пісня, без якої я тоді не уявляла собі початку весни. У ній було все, з чого починається весна. І важке болото під ногами, і легкий вітер, який її скоро прижене. Пісня, яку я дуже любила, поки не заборонила собі їх усіх.

Співала Світлана Сурганова. Це була інша версія «Весни». Не та, яку я знала, під яку можна було вчитись літати або кидатись з вікна. Інша, акустична, спокійна. Я б навіть назвала її «Доросла версія Весни». Я не чула її голосу 7 років. Після Майдану я не включала жодної пісні з тих, які дійсно вважаю геніальними. «Мой рок-н-рол», «Серебро», «Крилья», жодної пісні Земфіри, жодної пісні Арбеніної.

Відчуваю ваші суперечливі думки: «Ти що їх колись слухала?!», «А хто це такі? Про що ти говориш?». Так, я не те, що слухала, я знала напам’ять. Але не співала. Просто слухала, мовчки страждаючи під ці композиції.

Я не розуміла, чому немає наших, на противагу російськомовним. Чому жодна з існуючих композицій і близько не несе такого ж посилу, такого ж рівня найглибшого страждання, найтемнішої ночі, набільшого розчарування?

Водій, який запаковував візочок у багажник машини, спитав, чи все у мене «все в порядку?». Так, все в нормі сказала я. Слухаю пісню. «Мені теж вона нравиться».

Але у якій я нормі? Все зовсім не в нормі. Майданівські діти пішли до школи. Народились, навчились ходити, говорити, читати, самоусвідомились. А я не слухаю цих пісень через війну.

Не переконливо? Ану ще раз. Росія з Україною веде війну. Тому слухати російськомовну співану поезію (саме це і тримає мене на гачку, саме поезія) не є нормально.

Цікаво, що поезію часто не хочуть видавати, бо вона погано продається. Але якщо вона заспівана, то вона назавжди. Поезію легше донести до людини співом. До людини, яка має чуйну, але не натреновану душу. Тексти Чубая всі почули після того, як Тарас їх заспівав. З Лишеги знаємо «Поки не пізно, бийся головою об лід», бо це стало піснею.

Російський рок — це менше про музику, а більше про поезію.

А свого не знаємо, бо не слухаємо. Бо що з того, що наші музиканти усі ці роки намагались творити і доносити щось до слухача, жертвуючи своїм усім, як їх ніхто не вивів на колонки країни. І по підвалах та музика й залишились. На концертах зі ста людей. Цього було замало. Відверто кажу, цього замало! Без ривків і ризику року нема.

Не повірили, не вклали грошей, забракло таланту, хисту, наполегливості. Чогось бракувало: вокалу, володіння словом, грифом. Щось десь лажало. А ефір десятки років заповнювали сусіди.

І кілька поколінь асоціюють свою юність із чужими піснями, які вважають «своїми», бо прикріпили їх до своїх подій і спогадів у житті. Бо у кривому дзеркалі пісня «Падал» майже 9 хвилин медитації. А наше радіо 20 років, без перестанку, транслює трихвилинні форматні «федишин»-треки. І це якісно записано, тому воно на радіо.

А ти зі своєю геніальністю закуриш останню цигарку, і скажеш що тебе не розуміють, пишучи свої твори на допотопну техніку, ставлячись до слухача як до того, кому «заканає».

Ні! Не той світ, не той час. Якість звуку буде визначати майбутню долю композиції.

Кожна нова пісня Василя Карвацького — геніальна. Але без якості звуку це і залишиться між нами, між друзями. А підлітки на лавочці у парку слухатимуть рускій реп з колонки JBL. Бо він про життя, у якому тебе не сприймають і не розуміють. Тільки, чи про їхнє? Напевно, що ні.

Впустити у свою свідомість пісню «Весна» було досить підступно. Захотілось курити, хоча не курю сто років. Захотілось сказати, що думаю вголос. Можливо з матом. Зрештою захотілось іншої пісні Сурганової. Наприклад, «Неужели не я» на слова Бродського. Так, щоб весь імунітет накрився капелюхом, щоб всі антивіруси гахнули. Просто ридати, довго і безперервно. Просто послухати новий альбом Земфіри. Цікаво, а як вона тепер мислить?

А що? Що в цьому такого, слухати російську класну альтернативну музику? У Росії безліч притомних, розумних, талановитих митців. Чому це небезпечно?

Бо це практично невиліковно. Тим і небезпечно. Найперше ідейно. Нікому нічого не винна, кажеш? Ще й як винна! Починаючи з Нігояна (нехай новий відлік беремо з нього).

Це дуже сильна енергетична суміш. Поезія, яка завжди стоїть на краю прірви, на лезі бритви, на підвіконнику висотки. Зазвичай ті, хто слухають ці пісні, руйнують себе, свої стосунки. Якщо хтось один у парі «підсів» на «Аукцион», а другий ні, то пара розпадеться. Бо градус підніметься занадто високо. І розрив буде певним катарсисом, бо тепер біль стає справжнім. Тепер по-справжньому переживаєш разом із вокалістом усю цю історію, розпач, занепад. Ти стаєш мучеником. Твоє нещастя розквітло уповні, настоялось як віскі у бочці, і ти його цмулиш кайфуючи, отруюючи все навколо, підливаєш вазонок не водою а спиртом.

Така музика перебуватиме у твоєму просторі, і робитиме тебе не в ресурсі. Вона підкріплюватиме усі твої невдачі, а потім живитиме жаль до себе, бо вже нічого не вернути. Під таку музику хочеться загубитись. Так, щоб ніхто не знайшов. Заснути, щоб ніхто не розбудив. Зникнути взагалі.

Вона така ж згубна, як пристрасть до важкого алкоголю. І те, що ти думаєш, що ти геніальний чи особливий, то ти просто вп’янів. Ти — п’яний. І це взагалі не ти. Може годі вже гризти згрижені нігті?

Марно чекати на таку музику українською. У нас все не так. Якщо є емоційний спектр, то російська і українська поезія будуть по два різні боки.

Російська спостерігає збоку, як щось руйнується чи помирає. І тоді оспівуває занепад, відсутність, бажання знову мати, бачити, відчувати. У нас навіть на мертве скажуть «живе» і реанімуватимуть, доки дійсно не оживе або не повірять у те, що ожило. В основі української поезії буде надія.

Спочатку потрібно усвідомити згубність, потім зусиллям волі примусити себе жити в тих обмеженнях, і з часом вийти на інший рівень, без обмежень. Ніхто крім моєї совісті не цікавиться тими обмеженнями.

І я включила гурт «Без обмежень». Щоб весна таки прийшла з піснею, у якій є життя і надія. У якій головною є віра в себе і в того, хто поруч. У родину, країну. В любов, у завтра. Ця пісня не банальна, не пуста, не сентиментальна, вона має стержень.

«Най би вже прийшла весна, водичкою рясна. Боже, ну дай мені нею напитися». І цій пісні не байдужа я, ти, ми, вони. Це про нас, для нас. Плисти проти течії, шукати себе, бути не таким, як усі. І шкірянка так само приємно скрипить. І срібло красиво блистить на пальцях. І хто з нас неформал?