Воно просто є. Як і ти. Воно просто тут. Таке, як є. Чорне і неминуче. Зі своїми хвилями й медузами, мушлями й рапанами. А що приховувати, стоїш на своїх двох перед ним, могла б і краще виглядати, але вже. Старий купальник, розпущене волосся. Привіт, море!

Запах солі та йоду, свободи і сонця. Повітря пересушене. Морський вітер на десерт.

Пісок усюди. Він залазить непомітно у шви одягу, в кишені, липне до шкіри, змішується з SPF, залазить під нігті, у волосся, у водонепроникні футляри, він усюди. Чіпляється, як засмага, вперто й щоразу. Усі спроби його уникнути — марні. Спочатку ще намагаєшся його позбутись, висипати, вичистити, а потім розумієш, що тут є лише пісок, і це єдина умова.

Немає часу, немає дат, немає звичного тобі нічого. Пісок і вода.

Пісочні годинники зачаровують плинністю непомітного пересипання хвилин. Життя собі йде, ш-ш-ш-ш. Вміння прийняти пісок. Вміння змиритися з його нав’язливою присутністю.

Ракушки, які прийнято називати мушлями. Різнокольорові й розпаровані. Ну так, тут все, як насправді. Маленькі різні комашки, невизначені, як і плани на осінь. Креветки крихітні чіпляються за ногу, як ти за останні теплі дні. Немовлята під парасольками, всипані піском, як свіженькі булочки цукром. Дешеві фрукти, дешева кава.

Думки, як пісок, — їх так багато, що вже й не звертаєш уваги. Тут має значення, коли світає, у який бік вітер, коли квиток назад. Все решта — умовне. Твоє місто, ім’я, історія, фігура. Це все мушлі. Без різниці, якого ти кольору. Чи ти пів, чи вже частина з половини. Тебе впізнають, як мушлю. Тебе забирають на згадку або лишають на березі. Ти ніколи не зрозумієш блиску перламутру в місті. Ніколи. У місті він так ніколи не виблискуватиме.

Хвилі б’ються об берег, кричать діти і чайки. Впізнаєш земляків по говірці і номерних знаках. Впізнаєш серед усіх пасажирів на пляжі людей моря. Вони скромні й дивакуваті. Завжди у смішному капелюшку, завжди із вицвілим рушником на плечах. Шукаєш приводу для розмови. Найкраще працюють вафлі, аби почати розмову. А далі закрутиться.

Темніє швидко, цикади й цвіркунці додають вечері настрою. Чай — трохи заварка, трохи місцеві трави. Випрана білизна тріпоче на вітрі, як морські знамена. Як добре, що я купила ці прищепки, така дурниця, а як потрібна. Москітні сітки, сорочка на довгий рукав.

Піску потрібна вода. Воді потрібен пісок. Людині потрібна людина. Людині потрібне небо. Людині потрібне море. Небу потрібні чайки. Морю потрібні хвилі. Хвилям потрібні мушлі. А найбільше прищепки і вафлі.