А де ми мали подітися зі своєю оригінальністю? Звісно, приїхати до Львова, однозначно тут залишитися. Назавжди. У нас було більше ідей, ніж грошей. Слово «акція» означало перформенс, а не знижки на ціни у магазинах. Заглядали одне одному в труси і в душі. Шукали себе, хто як вмів.

Покоління, яке хотіло бути почутим, мати право голосу. І коли його отримало, замовкло. Ходити в Ляльку, у Дзиґу і нічого далі не робити важливого і цікавого для себе чи когось. Це як мати диплом і працювати не по спеціальності. Хизуватися інакшістю, яку ніколи не використати.

Ранок починається рано. Відчуття міста таке ж потрібне, як відчуття виспаності чи той стан, коли тебе нічого не болить. Фари світять на мокру бруківку, вона виблискує і сміється, наче цей дощ її не стосується, наче вона у «мембранці». Ті, хто просинається раніше за інших, мали би бути трохи щасливіші. Це як прийти на вечірку одним із перших і отримати більше уваги господарів.

Відчуття міста потрібне, як чистий одяг, як вчасний перекус, як вміння себе чути і розуміти. Не виділятись із маси, хіба внутрішнім світом, хіба вмінням бути сміливим і чесним. Мені колись так хотілось бути наголосом на вулиці, трельованою нотою. А потім я пішла в тінь, і з неї майже не виходила. Лінь, страх, некомпетентність стояли за кожним поворотом. Боячись бути посереднім кимось, я стала посереднім ніким.

Цей Світ — стрімкий. Сьогодні — інавгурація, завтра — ЗНО.

Любіть дітей, рахуйтеся з підлітковим максималізмом. Матимемо не ущербних Президентів.

Цей світ — дійсно стрімкий. Навіть занадто. Коментують цей статус «Спочивай з миром, Марек. Вічна пам’ять».

Ніколи не знаєш, для кого завтра вже не настане.

Я вийшла на вулицю і пішла в місто. Коли помирає хтось великий і «Наш», мені найбільше шкода, що він не буде ходити Львовом. Одне з улюблених занять. Можу годинами беззмістовно ходити площею туди-сюди, різними вулицями і бути щасливою.

На небі велика кольорова веселка. У стрічці новин лише дві — смерть Іващишина і веселка. По-суті, думаю, це одна новина. Драбина на даху Вірменської 35 недаремно там стоїть і закручується у хмари.

Життя і смерть — дві теми, для усього. Як мажор і мінор, що визначають тональність твору. Твір — це твій стан у цьому проміжку життя.

Хтось її бачить, а комусь байдуже, навіть не дивиться вверх. Веселка дуже гарна, яскрава, неминуча. Життя теж неминуче, якщо прийшов час, як і смерть.

Викладач із режисури казав: «Ти маєш право не прийти на заняття або якщо померла, або якщо у пологовому. Усе інше — не причина». Мене дуже дратувало це формулювання. У мене були дійсно важливі причини, які не брали до уваги. А тепер думаю, що таки є лише дві причини для усього. І два рішення. Або смерть, або життя. «Або-або» — ознака болю…

Нади́хатися Львовом, набутись, надиха́тись. Просто ходжу, жую думку, як жуйку. Пекарська-Личаківська у Львові — це район медкорпусів, медичних гуртожитків, студентів-медиків. Нещодавно я «лежала» в одному із тих корпусів. І вийшла звідти із новим життям. А хтось, кого відспівали у каплиці на Пекарській, не вийшов. Навпроти пологового — дорога і цвинтар. Біля кафешки і кіоску з шаурмою — морг. Це Львів. Тут все стисло і змістовно.

Медики працюють із тілом. Вони вміють його різати і шити. Вміють йому допомогти і зарадити. Але не завжди. Розуміти його досконалість і безпорадність. Тіло, яке минає, як пісня по радіо. Щойно його залишає життя, воно починає руйнуватися і зникати, як цвіт магнолії, що опав із дерева.

На вулиці пахне хлібом. Пекарі працюють із тістом. Тісто міситься і мнеться, як дні у календарях. Тісто — як тіло, це Ісус добре знав. Спечений хліб кладуть на стіл. Тіло кладуть на стіл. Визнавати свою неміч і силу. Неміч, бо ти — людина. І силу, — за тією ж ознакою.

Із життям можна вести діалоги, можна домовитися. Зі смертю — ні. Тим вона вражає. Немає нічого сильнішого за смерть. Приходить і забирає. Кінець. Крапка. На цьому твердженні, можна будувати релігію страху і занепаду. Але ж ми маємо дещо сильніше, у що віримо. Сильніше смерті. Життя.

«Цей світ — стрімкий», — пише хтось в кінці життя, не знаючи, що це кінець. Пише про продовження та дітей, про розуміння і толерування іскор, які стануть полум’ям. Це якраз той випадок, як стареча сосна відростає курилівськими молодими пагінцями.

«Помер по дорозі додому». Звучить символічно. Як от пісні Джамали про Крим і про внутрішній шлях до себе справжнього.

Мені було 14, коли я приїхала до Львова. Я донині користуюся Львовом, який роблять вони, він, хтось. Я не створила нічого, щоб робити Львів для когось, для себе. Щоб продовжити Львів. А давно пора. Бо опори щоразу меншає, стовпи валяться один за одним, і це те що направду лякає.

І аби не стогнати, що Львів валиться під туристично-сувенірною навалою, втрачаючи свою суть, уже пора його підпирати і творити самим. Пора продовжити Львів для когось. Це не просто бажання, це обов’язок. «Існують речі важливіші за долю», — пише Прохасько.

Він лежав спокійний і мирний, як господар будинку, що спав. Квіти, свічки. Я довго стояла у кутку, як завжди, не підходячи, не спілкуючись. Страх сковував ноги і горло. Але ж це останній шанс привітатись.

Я підійшла до труни і була вражена. У мене аж голова почала крутитись. Відчуття, як біля води чи на кораблі, погойдування. Він був велетнем. Я стояла біля нього і була дитиною, малою наляканою дитиною. Він — людина-гора. Зі своєю бородою і фраком нагадував величезного львівського лева, який ліг подрімати. Хтось десь співав, звідкись чулись звуки саксофону. Я бурмотіла під ніс пісню про рибу.

Вертаючись до свого дому, йшла вже нічною площею Ринок. Купа п’яних підлітків, алкотреш із розбитими мордами, хтось справляє потребу просто під кам’яницю. Бомжі сплять на лавках, якась компанія із роздовбаною «Трембітою» волає щось несусвітнє на «общепонятном», мигає «КосмоЛох», зеленський — президент.

Я була зла на все це. І зла на себе. «Зоряні війни» тривають. І цей епізод закінчився ударом Імперії. Перед тим, як з’явилися січові стрільці, десятки років «Просвіта» займалася головами українців. 75% країни виховав «Вечірній Квартал», і це виховання — у «падваротні».

А з тих решти 25 працює для країни може 5. А всі інші — щиро стурбовані або постійно сумніваються, чи достатньо вони компетентні й талановиті. А скільки з тих 5 мають харизму? Скільки здатні гуртувати людей, виховувати покоління, творити середовище, культуру, мистецтво?

Хто відчуває у собі силу, починайте сіяти поле. Звісно погодні умови і ґрунт теж важливі, але урожай — це насіння і праця.