Якщо щось не вдалось полагодити за допомогою скотчу, ви мабуть використали замало скотчу (Жарт).

Нещодавно один мій знайомий написав пост у фейсбуці, що він не поступається місцем у маршрутці жодній із «пільгових» категорій, допоки його про це не попросять. Пост активно коментували різні люди і більшість писала, що навіть якби вони вмирали у тій маршрутці, вони б не просили за себе.

Хоча було й багато таких, що схвалювали позицію автора. Мовляв, а може це принизливо для старшої людини, та й не усі вагітні погоджуються сісти, і в Європі ніде не прийнято поступатись місцем. Якщо людині дійсно потрібно, то вона попросить. Я відносилась до тих, які би нізащо не просили.

Нещодавно молодий письменник оголосив, що він вирушає у далеку подорож, аби написати сміливу та унікальну книгу, якої раніше не було, бо ніхто не досліджував ці території. І він просить допомогти йому фінансово на квитки і дороге спорядження.

Відомий музикант оголосив збір коштів на лікування сина, і навіть ті, хто насміхався з його творчості, допомагали. Хоча люди із гострими язиками коментували це приблизно так: «Продай свою колекцію гітар і матимеш на операцію». Збір закрили досить швидко, бо більшість людей із добрим серцем відгукнулась.

Щодня у Фейсбуці просять про збір коштів на операції дітям, на молодих талановитих чоловіків, яких хвороба вибила зі звичного ритму, на молодих мам із пухлинами, на ковдри для безхатченків, на білизну для покинутих пристарілих, на безлапих цуциків. На потреби міста, на багатодітні сім’ї, на війну. За голос у голосуванні, за дорогу техніку для роботи, за благодійні аукціони.

І варто відреагувати на декілька прохань, як твоя сторінка перетворюється на коридор військового шпиталю, на охмадит, на стрес. І листання новин перетворюється на біль, бо ці діти схожі на твоїх, а ці військові — на братів. І віртуальна емпатія стає реальною.

Просять не лише у біді, просять про різне. Не потребуючі, а усі. Уваги до своєї персони просять найбільше. До спожитої за день їжі, до супер-здорового способу життя, до ідеально підібраного образу, інтер’єру, думок.

Просять уваги та реакції на свої добрі вчинки, витісняючи з картинки саме життя. Бо у справжньому житті існує біль, страх, розчарування, помилки, існує розпач і безнадія. Неправильні рішення, зриви, зради. Те, про що ми мовчимо. Те, що дійсно вартує уваги і підтримки.

Зима, Миколай, Санта, Різдво — це взагалі сезон прохань. І зазвичай ті, що просять, ті й отримують. Психологи зазвичай радять, що про свої потреби варто говорити, інакше звідки партнеру знати, що вам потрібно? Люди не вміють читати думок інших людей. Біблія вчить: «Просіть і дасться вам!». Ця теорія підтверджується практикою.

Дітям зазвичай встигають назбирати гроші на операцію, якщо просять активно і щоденно. Виграють ті проекти, які назбирали найбільше голосів, за які найбільше просили, а не ті, які справді чогсь варті. Музиканти на вулиці мають «касу» тоді, коли ходить «аскер» із капелюхом. Виживають ті вуличні тварини, які постійно просять у перехожих їжу. Коли прохання озвучене, воно має шанс бути почутим, а отже реалізованим.

«Стукайте і відчиняться двері!». Чому ж тоді краще вмерти, ніж попросити? Що заважає? Гордість, принципи, виховання? Чи прохання — це приниження? Що заважає озвучити бажане?

Є люди, які спершу використають усі свої ресурси, усі свої сили, перш ніж здатись і визнати безсилля проханням «Допоможи!». Вони намагаються воювати з обставинами самостійно і тою зброєю, яка є у них в руках.

З усім, окрім смертельних хворіб, варто спробувати поборотись самому, бо це зробить тебе сильнішим, і мудрішим. Маленька біда кричить, а велика мовчить. Бог дає випробування тобі, а не іншим людям із добрими серцями.

Коли ти наважився взяти лист із сиротинця, а там пише: тапочки, піжама і фломастери, — і ти той лист постиш у групах і пишеш «Люди, давайте допоможемо усі разом! Я куплю фломастери, а ви — решту», то це не добро, а його імітація.

Моя подруга вигоріла, працюючи волонтеркою в інтернатах, християнських спільнотах, не маючи часу на своє життя, свою сім’ю. І хтось їй відкрив проблему: «Тебе просять не тому, що ти особлива і незамінна, а тому що ти не відмовиш. У жертводавців просять доти, допоки вони не відмовляють. Якщо ж відмовлять, шукають інших».

І найгірше у цій історії, що так і було. Вона кілька разів відмовилась допомагати через погане самопочуття, і її дуже швидко замінили іншими світлячками. Ти — ресурс. Поки в тобі є заряд і ти здатен світити, тебе проситимуть це робити. Машина добра мусить мати міцні і функціональні деталі. Це несправедливо, але чесно.

Озвучити чуже прохання легко, просити за когось легко, бо ти відсторонений, і це тебе вивищує і робить кращим. А от просити за себе — це дійсно випробування. Просити небезпечно тоді, коли те прохання тебе зобов’язує і таким чином ув’язнює. Ну от як письменник анонсує книгу в кредит довіри. Але як можна передбачити чи запрогнозувати книгу про щось, у чому ти ніколи не був?

Але просити щиро і голо про шанс жити, шанс, який усі отримали безкоштовно, — це лицарство 21 століття. Коли людина просить за себе, вона смиренна перед фатумом. І ті, хто це засуджує, незрілі або ж несвідомі.

Деякі тварини, щоб вижити, відривають від себе частину себе. Цей феномен називається автономією. Тому просити за себе — це щоразу відривання хвоста ящірки. Відриваєш хвіст, щоб жити далі, лише тоді, коли це дуже необхідно. Сам від себе відриваєш, не хтось збоку.

Залишити минуле у минулому, щоб жити далі. Залишити зраду у минулому, щоб жити далі. Залишити втрату у минулому, щоб жити далі. Не забути, а відірвати частину себе, щоб себе зберегти. Це випробування лише твоє і лише тобі під силу.

У Різдвяний період простіше робити добрі вчинки, це коректором замальовує помилки твого життя. Та краще у різдвяний час робити потрібні вчинки. Ті, які потрібні тобі й тим хто, поруч тебе.

Комусь пробачити, когось прийняти чи полюбити — складніше, ніж постояти вагітною у переповненій маршрутці, чи зібрати подарунки в інтернат. Залиши ялинку в лісі, а минуле у минулому, і відрощуй новий хвіст… За якийсь час він відросте.