Момент зародження міста. Липкі тумани ранку розтягують школярі та міський транспорт. Люди рухаються хаотично, проте цілеспрямовано. Усюди зачинено. Світло всередині не вимкнене ще з ночі. Де-не-де кавові машини вже працюють, вони готові починати. Хліб уже спечений, але не розкладений. Берлінські трамваї якось адаптували під наше місто. Ранок на центральній площі. Ратуша вітає новий день.

Місто, у якому ти без причин,
стартує з кавових машин,
безперечно
не дуже безпечно
ходити самому.
Один
ти тут
як письменник, чи Бог,
як бездомний,
що топче хот-дог.

Кому ти там довіряєш? Хто знає про тебе правду? Хто знає твої звички? Те, як ти шнуруєш взуття, що замовляєш на обід, скільки цукру кладеш у чай? Чи їсиш із ножем, чи користуєшся перцем і сільничкою додатково? Кому ти розказуєш про себе правду? Із ким ти маєш щастя говорити відверто і чесно? Хто дивиться в очі при розмові?

Із кожним роком цих людей меншає. Забуваються імена однокласників, дати важливих подій. Ти нічого не знаєш про долі людей, із якими ділив кімнату в гуртожитку, з ким був близький, з ким можна було випити в парку, хто міг тобі позичити гроші до стипендії.

Будинки змінюють фасади. Тріщини на них збільшуються, а нижні поверхи радо вітають туристів. Деяким сотні років, вони так і виглядають. І як довго ти б не жила, вони тебе переживуть.

Читала із сином розділ з історії про стародавній Єгипет. Це була моя улюблена тема. Стародавній світ так манив, він здавався мені досконалим. Я досі пам’ятаю усі ілюстрації зі своєї книжки. Мені пощастило, бо викладала у мене молода, лише після університету, сповнена сили та енергії вчителька. Я нею захоплювалась, наче зіркою із телеекрану. Вона була красива і розумна, називалась, як Леся Українка. Я подарувала їй усю свою колекцію кіндерів «первісні люди». Піраміда Хеопса стоїть непорушно, а Лариса Петрівна померла минулого року.

Найбільша цінність — це людське життя. Отримуєш його у подарунок і користуєшся ним, як заманеться. Як не собою заробленими грошима або як квартирою батьків, за яку не платиш. Тільки ті, хто був на грані, знають як це, коли можна втратити все. Той, хто задихався, вміє дихати, хто ламав ногу, — ходити.

Сентиментальні герої та бунтарі дуже часто, зашпортавшись у житті, перестають бути собою. Замикаються, стають «нормальними», зрадивши усім своїм ідеям. Або ж їх відносить до зовсім іншого берега і вони хизуються тим, що не змінились, давно ставши пияками і невдахами.

Безцінно мати людину, яка слухатиме історії з дитинства, яка матиме на тебе час, яка знатиме, коли що сказати, а коли краще змовчати. Безцінно мати друзів і знати про них більше, ніж вони про себе постять у фейсбуці. Знати про них правду. Безцінно мати людину, яка віритиме у тебе, рік у рік сподіваючись, що дерево зацвіте і цвіт дасть плід. Безцінно мати батьків. Безцінно мати любов. Безцінно мати дітей. Країну, місто, традиції…

Можна втікати від усього, щоб себе знайти, щоб себе краще пізнати. У шумні мегаполіси, у яскраві картинки світів і мап. Але потім виявиться, що той індієць (єдиний, із яким ти тут близько спілкуєшся) зовсім не такий, як ти думав. Бо навіть у цьому мегаполісі він має вагітну дружину-індійку, їсть азійську їжу в ресторанчику на розі та молиться до своїх богів, своєю мовою, у своєму дурнуватому одязі. І ти ніби й радий за нього, але твоя самотність подвоїлась.

Найцінніше, що ти можеш дати чи взяти від іншої людини, це розмова. Щирі, тихі слова. Твоя можливість і бажання говорити, твоє вміння мовчати і слухати, — поступові та ритмічні, як рух гойдалки. Уверх, вниз. Поки ти говориш, хтось слухає, поки інший говорить, ти слухаєш. Це те, що може вилікувати. Це те, що здатне наповнити.

Слова «інтим» та «інтимність» мають один корінь, але значення — зовсім інші. Інтимний — це глибоко, особисто потаємний, задушевний, сердечно-щирий, близький. Натомість інтимом окреслюють зовсім інші звязки. Цікаво, правда? Деколи ті, хто мають інтим, не мають інтимності. І навпаки.

У книжці «Самотність простих чисел» описано цікавий момент. Найуспішніша дівчина у класі побачила, як спілкується її подруга, з фізичними вадами, із хлопцем-невдахою з їхньої школи. Вона зненавиділа їх обох за ту близькість і зв’язок, якого ніколи у житті ні з ким не мала, але який так хотіла відчути. Вона не змогла змиритись із тим, що ці нікчеми мають цю близькість, хоча, на її думку, не заслуговують на це.

Деколи так є у житті, що почуваєш себе, як у математиці, простим числом. Яке не має опції «ділитись». Нічим, ні з ким. Зв’язок є, але сторони — «плюс-плюс» чи «мінус-мінус», — контакту немає. Є отой простір між вами, невидимий і відчутний.

Добре, коли вмієш писати, коли можеш із розчарування зробити есе чи пісню, чи викричати, вибігати, вималювати. Гірше, коли воно стане бронхітом чи хронічною апатією, раком, або, ще гірше, причиною нещасливого життя.

У світі все просто, як і в математиці. Найчастіше музикантів можна побачити на вулиці Нижанківського. Без різниці, в яку пору року, і чи вони скорочують шлях до зупинки, чи вони давно не музиканти, а просто захотіли у «Макдональдз». Вони вибирають цю вулицю, як злочинці, що повертаються на місце злочину, як закохані, що сідають на улюблену лавочку.

Ти не змінишся від того, що почав говорити іншою мовою чи їсти відбивну з ножем, називаючи її стейком. Всередині тебе далі житиме маленька людинка, яка любить дивитись у вікно, коли падає сніг, та їсти мамину зупу чи пиріжок. Ти носитимеш у собі свої історії, поки не зрадить пам’ять, а потім можливо знайдеш у собі сміливість комусь їх розказати. Завести із кимось альбом, чи вікно, чи спільний посуд. Так починається сім’я. Із бажання бути разом. Говорити і слухати.

Серед сортових ліголів, муцу, голденів, шукатимеш яблук із дому. Не дуже привабливих, але впізнавано солодкавих. Пам’ятаєш їх запах?