Антігона повинна була це зробити. Інакше вона не могла. Здавалося б, яка різниця, брат і так мертвий, для чого ризикувати своїм життям, щоб його поховати? Але ж ні. Вона б не була Антігоною, вона би втратила себе і спокій. Є дещо у світі, із чим ти не можеш змиритись. У світі, в країні, у місті, в родині. Щось таке, що тебе перетворює у протагоніста. Ставши на шлях боротьби, маєш усі шанси перемогти, або ж загинути.

«Я не буду відповідати ні на які питання в цьому суді, який Стус не визнає чинним. Я буду давати свідчення тільки в тому суді, де Василь Стус буде звинувачувати, а не сидіти на лаві підсудних». Світлана Кириченко так свідчила. Слова, як постріли. Сміливість цієї жінки вражає. Прості й холодні слова, як вода з криниці. «Люди не зі страху» — потім вона напише книгу з такою назвою. Люди не зі страху, вдумаймось.

Коли до Понтія Пилата привели Ісуса, він не мав сміливості заявити світові: «Не знищуйте його! Він — месія, він не винен!». Він вдав, що це його не стосується, він доручив це судові, а сам умив руки, мовляв він не при ділі.

Ми нічого не знаємо про людей, які далі прибивали цвяхами тіло, били батогами, вони невідомі історії. Але персона Пилата завжди асоціюватиметься із боягузом, який міг усе змінити.

Ми нічого не знаємо про людей, які кинули Стуса в труну, навіть не насадивши йому, як слід, черевики. Але ми знаємо людину, котра вмила руки, віддавши його на страту. І подібно Антігоні, не дає спокою ця думка.

Драматична історія. Можна знімати фільм про молодого Віктора, який на початку своєї кар’єри, свято вірячи в ідеали радянської імперії, зустрівся із Василем. Визнати, що Василь — великий, загрожувало Віктору стати маленьким. І, як у Зоряних війнах, чим більшу силу добра і світла ти нищиш, тим глибша темрява у тобі росте. На цій фабулі можна вибудувати чудовий роман, або ж кіносценарій. От тільки, проковтнувши Моцарта, Сальєрі не став генієм.

Я вірю у те, що, бачивши очі Стуса, їх неможливо забути. Всі, з ким він зустрічався у житті, писали про його унікальну харизму. Своїм він став совістю, а чужим — стихійним лихом.

Поки життя триває, можна усе змінити. У цьому суть християнства. Людина може покаятись. У це вірив Ісус, він за це помер. У це вірив Стус. Тільки покаяння дає звільнення від жахіть, які переживають негативні персонажі. Не смерть звільняє, а каяття. Скільки століть мучиться Шекспірівський Річард? І ніде нема йому спокою.

І найголовніше. Ніхто з нас не знає, як би повівся у різних життєвих ситуаціях. Кожен хотів би робити лише героїчні, а не ганебні вчинки. Але, як у коляді, «Якби була знала, що то Матір з Богом, була б я лягала з дітьми під порогом». Якби Віктор розумів, хто такий Стус, можливо він би вчинив інакше.

Просто це вже пізніше розумієш, що паяц у сандалях був Богом. Вже, як його розіп’яли і він воскрес. Голос совісті тоненьким фальцетом постійно про це нагадуватиме.

«Своїм стражданням і незлим обличчям» він обернувся до життя, як і обіцяв. Нагадуючи нам, що між правдою і кривдою він обрав правду.

А що оберемо ми — покаже час. Люди ж не зі страху.