Людині самотньо. Сучасний світ пропонує безліч шляхів стати кращим, успішним. Викинути мотлох з життя, вміти контролювати свої думки та емоції, правильно керувати людьми, стати багатим, стати щасливим. Книги із такими назвами стають бестселлерами тільки тому, що людина і далі нещасна, вона й досі не знає, що робити із власним життям.

Екзистенційний біль завжди повертає до позначки «нуль». «Це як доміно “пусто-пусто”, знаєш?». У певний момент ти розумієш, що це інструкція не до твого життя, не до твого болю. Що шлях, пройдений автором бестселлера, — це його шлях. І що в цих покрокових рецептурних філософіях тебе немає.

Деколи спокуси життя тебе не стосуються. Почуваєш себе, як вегетаріанець у м’ясному відділі. Тобі не потрібно нічого, крім свіжого повітря, спокійного сну і волі. Такий аскетизм завжди викликав повагу. Такий аскетизм є справжньою нірваною.

У залі з кривими дзеркалами важко впізнати себе. Хибне відображення «Це я?!» може заплутати. У залі з кривими дзеркалами треба закрити очі та спробувати впізнати себе в інший спосіб. Як навчитись не чути шум вулиці при відкритих вікнах, як навчитись не обертатись на дзенькіт монет на асфальті?

Вона ніколи не любила голубів. Вважала їх міськими щурами. Але жила біля Стрийського ринку, де було їх багато. Вони дратували здалека. Але одного разу, підливаючи квіти на балконі, у пустому вазонку побачила два білі яйця. Гніздо? На них сиділи почергово, то голуб, то голубка. Вигнати їх було б логічно, бо це її територія, але неправильно, бо це сім’я. Ніколи не знаєш, яким способом у сучасному світі до тебе говорить Бог.

Базове добро. Із цього усе починається. З нами колись у церкву ходила одна жінка. Якось вона захворіла і злягла у лікарні. Надовго. Усі про це знали, але нікому не було до неї діла. Ані її родичам, друзям, тим паче парафіянам. Вона там лежала довго і всі про неї, звичайно ж, забули. За кілька років хтось комусь розказав, що вона пішла до Свідків Єгови. Бо вони приходили до неї у лікарню, розповідали їй про рай, показували журнальчики із диво-звірями, які ходять поруч із щасливими людьми і Богом. Вони проводили з нею час, поставили її на ноги, і забрали до себе в громаду.

Кожен, хто її знав раніше, говорив про неї із насмішкою, мовляв баба на старість літ здуріла, зреклася віри, хоча нічого не зробив, як християнин, аби їй допомогти. Логічно, що людина піде туди, де вона потрібна сьогодні, де її зуміли почути і зрозуміти. Байдужість ще не зробила жодного подвигу. Байдужість — це зло, яке стоїть на паузі.

Слово «сьогодні» було найголовнішим у попередньому абзаці. Втримати себе у вірі мала б вона сама. Греко-католики були переслідувані за віру. Втримати себе у вірі, було ціннішим, ніж зберегти родинні фото, посаг зі скрині, рідну хату, своє життя. Зрештою більшості з нас не дісталось родинних коралів і сімейних світлин, це все були змушені знищити, щоб вижити. Ми отримали якісь абстрактні скарби. «Каре» як зачіску, норовливу вдачу, схеми вишиванок свого регіону, мову, віру.

Власне найцікавіше, що передавши мову і віру, передається майже все. Минулого тижня придбала собі старе бурштинове намисто. Таке можна побачити на старих світлинах, де стоїть багата дівчина у строї, як пава. Таким бурштином закінчували ряд коралів. Питаю у господаря, чи відома йому їхня історія. Він каже: «То дідові передала його прабаба, ось телефон, дзвоніть, він розкаже».

Діда звати гарно, як Франка, Іван Якович. Дзвоню.

— Доброго дня, мене звати Мирослава, я придбала коралі вашої прабаби, чи пам’ятаєте як вона називалась, бо я все собі записую?

— Як ви гарно балакаєте, у нас ніхто не хоче так балакать. Пам’ятаю, Марія Сахно. Її чоловік і його брат були реєстровими козаками, у мене даже є документи на землю, 1200 сажнів, то як пів гектара, представляєте? А як коралі до мене потрапили? Дочка у мене родилась, Наталка. Пішов у село, кажу матері: «Маєте онуку». А она мені: «Що ж я тобі дам?», — та й дала дві копейки срібні. А баба лежить на печі та й каже: «А я щось для неї маю». Та й пішла порпатись у скрині. Довго шукала. Дає намисто та й каже: «То мені од мої матері дістались, а їй — од її матері». Я тепер кажу доньці: «Наташка, ти ж козачка! Не жалко продавать?». А она сміється: «А оно мені треба?! Де я в них буду по Києві ходити?».

Довгий час я дуже страждала, що не мала родинного приданого. Але, правду кажучи, це все — мотлох. Головне придане — це щось зовсім інше.

Біля кожної хати росте смородина. Така чудова ягода, яка має дуже впізнаваний смак і аромат. Але тільки вона доростає до аґрусу, за кілька років не буде ні смородини, ні аґрусу. Буде йошта. Ягода-гібрид, кисла і колюча.

«Орест, що ти робиш з йошти?», — запитав у діда, якого вважали гарним садівником, сусід. «Йошту я викорчовую, нашо вона мені?».

Людина — це така субстанція, з якою постійно потрібно працювати. Немає такого, що раз сказав і людина так поводиться і дотримується тих правил. Потрібні постійні нагадування найважливішого. «Я от думаю: коли вони нажеруться і вберуться, то почнуть думати про щось інше, про наступний рівень потреб? Чи будуть хотіти ліпше наїстись і краще одягнутись?».

Зберегти свою ідентичність — це складніше, ніж тримати партію у багатоголоссі. Як маленький принц щодня мусів викорчовувати баобаби, що могли розірвати, знищити його планету, так і я намагаюся викорчовувати у собі йошту. Бо у стані гібридності, втрачаючи сорт, чи врятують мене книжки про самовдосконалення?