Привезла я бабці ляльку-мотанку. Вона глянула і каже: «Що то за паяц?». Стало трохи смішно і образливо. «Що то за паяц» у Сокалі вживалось замість «що то за вар’ят» у Львові.

Я змотала більше тисячі різних ляльок, була народною майстринею, їздила за кордон, знайомила іноземців із традиційною мотанкою, а бабця далі ляльок називала паяцами. Хоча в буквальному перекладі з італійської «паяц» — це просто мішок соломи.

Ми сиділи біля вогнища, святкували день народження маленької дівчинки, доньки моєї подруги. Компанія діячів культури. Оператори, журналісти, театральний критик, музикант, викладач консерваторії, художники, вітражисти, дослідниця феміністичних студій, слінгомами. Вогонь потріскував, ми сміялись, розповідали різні історії. Сюжет щирий, романтично-ностальгійний.

Тато дівчинки приїхав з війни на день святкування. Йому було з нами нецікаво. Він бачив нас вперше і дивився на нас, як бабця на ляльок. Ми для нього були паяцами. Наші розмови видались йому беззмістовними, а проблеми — порожніми.

Ми дивились на нього з повагою. Ми ж досі усі волонтеримо, ми знаємо його важливість. Ми поважаємо своїх військових. Усіх без винятку: з сусіднього села і російськомовних, спокійних і буйних, героїчних і боягузливих, мовчазних і балакучих.

Ми їх шануємо. Але ми робимо культуру. Культура — це те, куди вони повернуться з війни. Це не менш важливо. Діячі мистецтв працюють локально, тим вмінням, що в них у руках.

Нас або мало, або ми не працюємо.

У кожному тексті я намагаюсь сказати, як важливо для людини мати стержень. У кожному тексті я говорю про культуру як про неписані правила, які усі мають знати. Про культуру як складову щастя і самоусвідомлення.

Цього тижня я з сином їздила у Київ на нагородження. Там зібрались талановиті діти з усієї країни, по одній дитині з області, переможці конкурсу дитячого малюнку на шевченківську тематику. Конкурс називався «Об’єднаймося ж, брати мої!».

Склалось враження, що у міністерстві про це нагородження щойно почули, бо усіх тримали, як бидляток, у коридорі. Люди були втомлені, з дороги. Не було, де сісти. Батьки і вчителі намагались десь спертись, по туалетах одягались у «вишиванки» до фотографії з міністром, для звітності у художніх школах.

Урочистість тривала пів години, хоча підготовка — півтори. Дітям вручили дипломи і пакунки з художніми матеріалами, і попросили вийти усіх на вулицю для спільного фото з міністром біля міністерства. Об’єднаймося ж, брати мої. Але не тут, а під міністерством, щоб ви тут не лазили коридорами.

Не було концерту, залу, не було символічного обіду, часу на розмови, обмін контактами. Це ж найталановитіші діти і учителі художніх шкіл України. Чому б не замовити автобус і не завезти їх у Канів чи до Дніпра? Чому не зробити виставку з тих же робіт з маленьким фуршетом і відвідувачами? Вони б одразу відчули себе важливими, вони б повірили, що вони художники. Це була б уже подія. Культурна подія. А фотографії для звітності лише зімітували подію, якої не було. Все зробили для галочки, нещиро і з показухою.

У наш час навіть смішно подумати, що проблема була у фінансуванні міністерства. Ми з чоловіком для розваги за пів години згенерували повноцінний бізнес-план такої події, із залученням спонсорів, медія, де не потрібно витрачати жодної копійки з бюджету.

Але нам сподобався міністр. Молодий, україномовний, веселий. Добре, що він актор, бо постійно усміхатись і виглядати успішним на кожній знимці — це робота непроста. Як диригент оркестру на «Титаніку».

Один тато, купив два величезні букети, один для своєї дитини, інший — для викладача. Він мабуть хотів вручити їх на сцені, під оплески. Він собі то так уявляв. Однак, щоб подарувати ті букети, треба було зробити два кроки у тому ж задушному залі. Тим естрада і відрізняється від культури. Бо ми усі тут поправді кажучи таки не артисти, а паяци.

Хто ще, крім паяца, працюватиме у консерваторії, вчитиме студентів розкладати твір для оркестру, робити аранжування за дві тисячі гривень на місяць? Це, звісно, за пів ставки, бо решту часу треба думати, де взяти гроші та знайти справжню роботу, будь-кого в офісі. У нас немає посвідчень. Посвідчення «Працівник культури України» викликало би більше сентиментів, ніж пенсійне чи посвідчення інваліда.

Нас або мало, або ми не працюємо.

Що найважливіше у Києві? Звісно, що Майдан. Найстрашніше і найцінніше у Києві — це Інститутська. І знаєте, якщо собі ти в житті ще вмієш брехати, то дітям брехати не станеш.

«Чому ці стовпи такі страшні? Чому вони повністю зіржавіли?»

Експозиція біля стели на Майдані відлякує своєю байдужістю і безглуздям. Вулиця Героїв Небесної сотні виглядає так само уже чотири роки. «На багатім сині вишита сорочка, а на сиротині нема ні шнурочка». Дехто вже і пам’ятник поставив, а деякі лиця, надруковані на принтері, сонце і дощ уже давно перетворили на світлу пляму. А ділки під пивом на кожному кроці тичуть браслетики на підтримку армії: «Купітє браслєтік — дай пару копійок».

Пам’ять про національних героїв повинна мати інший вигляд. За стільки часу пам’ять мала би вже отримати форму. У нас є декілька академій мистецтв, є спілки художників. Нащо їх усіх вчити, нащо це все оплачувати і утримувати це міністерство, якщо Майдан має такий вигляд? Мені соромно. Я просто плакала від тої байдужості, від того несмаку.

Повертаючись до Львова, читала статтю Ірини Фаріон про Івасюка. Там було фото дерева, на якому повісили композитора. Тепер це пеньок зі страшним пластиковим вінком. Я прокоментувала статтю: «Вінок страшний. Треба замінити».

«То все, що ви можете сказати про прочитане?! Дикунство якесь! Повна підміна форми і змісту. Вінки такі, які вибрали. Коли не подобається, то йдіть і заміняйте», — отримала таку відповідь.

Не подобається. Мені не подобається пластиковий вінок на дереві Івасюка. Мені не подобається вигляд Майдану. Мені не подобаються ті заіржавілі потворні інформаційні стовпи біля стели. Мені не подобаються вицвілі обличчя героїв, приклеєні скотчем до дерев. Мені не подобається, що людина, яка була відповідальна за проведення конкурсу «Об’єднаймося ж, брати мої», абсолютно некомпетентна. Що людина, котра зачитувала прізвища переможців, неправильно прочитала прізвище моєї дитини, хоча воно складалось із чотирьох букв. Мені це все не подобається, і я це озвучу.

У нас в країні немає культури. У нашій країні є інформація. Інформація не може замінити культури. Інформація не є культурою. Ніколи не була і не буде.

Я би хотіла жити в країні, де вже все працює. І де приймають закони про лобстерів, наприклад, що їх потрібно оглушити перед тим, як варити. А не в країні, де тебе сприймають за лобстера. Спочатку оглушать, а потім варять.

Але це наша країна. Не їхня, не чиясь, а наша. Нас або мало, або ми не працюємо. До роботи, шановні колеги. Усе ми не зробимо, але зробимо багато.