Падаю, аж провалююсь у зелень. Вона манить і вабить, така тиха і спокійна. Їй відразу довіряєш. Мох, плющ, барвінок, хвоя. Цей зелений оксамит, впевнений і приємний. Молоді каштани і липи лише починають свою зелену історію, та падати хочеться саме у них.

Більше місяця я мовчала. Як лебідь у озері, вдивлялась у свою воду. Мовчки плавала. Спостерігання для роздумів таке ж необхідне, як і розминка для атлета.

Весна зникла. Бракує її. Плавності і вологості. Немає пори одягнути плащ і шкіряні черевики. Із чобіт стрибаєш у в’єтнамки. Сніг замінив вишневий цвіт. Уже відцвітає бузина. Продавці меду не знають, з чого мед, бо зі всього одночасно. Цвіте усе нараз.

Весна зникла. Не лише з природи, а взагалі. Феномен весни став старомодним. Весни немає у стосунках, у побуті, у голові. Весна — це те, чого дійсно зараз бракує. Часу на просто так. На перше побачення беруть презервативи, після одного хіта стають зірками. Хтось продав весну, чи програв…

Епоха одного кроку. Ти робиш перший крок, і не отримуючи винагороди, зупиняєшся. Отримуючи, думаєш, що ти вже все зробив. Ти думаєш, що перший крок — особливий, а насправді це не так. Найважливіший для тебе — другий. Другий крок визначає, чи ти дійдеш до мети. Другий, третій. Усі інші непомітні прості наступні кроки. Перший — це лиш заголовок. На перший здатний кожен.

Людям хочеться краси. Краси урочистої і показової. Краси у стадії не весни з болотом, а весни одразу з цвітом. Тому відцвілі орхідеї ставлять біля смітників, бо думають, що краса — то квітка. Нема квітки — нема краси. А суть краси — в очікуванні та надії на квітку. Тому розлучення — це типова проблема, бо перший цвіт злітає швидко, а другий чекати довго.

Людям хочеться краси. Блискучі камінці на одязі й взутті, сусальне золото в інтер’єрі «хрущівки». Тоді я прийшла до хати (а жили ми тоді на Франка 57), дивлюсь, на стіні висить якесь сміття, аж налякалась.

— Що це таке?!
— Это искусственный лук
— Який лук?
— Искусственный

Це дрантя купила Божена, дівчина з Луганська, яка якийсь час із нами жила, внизу у магазині «Все по 7 гривень». Імітація цибулі, вплетеної у косу. Бутафорське намагання відтворити в’язку цибулі. Я сказала їй, що не можу із цим змиритись, вона забрала декорацію у свою кімнату. «Красиво же, драмгурток напоминает». Так я дізналась, що хтось штучне вважає мистецьким.

Тоді — це 15 років тому. Тоді мені з цього було смішно. Нині я примушую себе не витріщатись, коли біля мене стоїть «искусственная» особа. Чомусь згадую собі оту цибулю.

Ми боїмося майбутнього, з ро́ботами, які нас витіснять і замінять, але робимо накладні нігті, штучні вії, накачані губи, збільшені груди, нарощене волосся, ідеальні вініри. Ми — вже ро́боти. Ми самі себе витісняємо.

Нащо тобі білі ідеальні зуби, якщо ними не можна гризти яблуко? Зуби — це персональний блендер для подрібнення їжі. Нікому, крім тебе, вони не потрібні. Чи нащо тобі вії, з якими не можна спокійно стояти під душем чи спати лицем у подушку? Для кого це «искусство»? Який там термін придатності? Нащо тобі пару не для життя, не для ходьби взуття…

Молекулярна кухня. Нова хвиля у гастрономії. Хімічні експерименти з їжею. Пошуки нового вигляду, форми, смаку. Із будь-чого можна зробити гель, піну чи мус. Поєднати те, що не поєднується. Полуниці в пінці з оселедця, спагеті з борщу, овочеве рагу в кульках ікри на канапці без хліба. Це забавки для хіміків.

Хтось цю гру запропонував жінкам. Витягування ребер для талії, наприклад. Жінки все більше нагадують пінні еспуми. Жінки хочуть плоского живота. Живота, який не є природнім, бо плоский живіт не народжує. Ніхто не хоче справжнього живота, крім хіба що трипільської баби, яка знає, що живіт — це єдина її могутність.

Ця мода — змінювати щось своє недосконале на чуже ідеальне, — схожа на те, як колись їздили шахраї по маленьких містах і вимінювали старі механічні годинники на китайські блискучі, на батарейці. І малі, і старі радо міняли свої справжні цінні на блискучі цяцьки. Або лом золота міняли на жовте, покрите золотом щось, що за місяць ставало простим облізлим дротом.

Ми їмо велику червону тепличну полуницю. І всі розуміють, що вона лише нагадує полуницю. Виглядом, запахом, але смак немає вже того солоду. Солоду, який має лише та ягода, що дозрівала на сонці. І всі у душі чекають на ту малу, покручену городню полуницю. І думаючи про життя, про здоров’я, шукаємо екополичку в супермаркеті з просто яйцем, просто сиром, просто хлібом.

Будь-який шлях правильний, якщо він твій. Тільки от чи він твій?