Усе, що з тобою відбуватиметься, вже є в тобі. Як печерні розписи. Потрібно лиш віднайти і розпізнати. Періодичне сканування: Чи ти зараз на своєму місці? Чи ти — це ти?

У моїй колекції з’явилось фото похорону молодої жінки. Вона — гуцулка, вірогідно жила у Верховині. Думаю, мого віку. Вона лежить на передньому плані, горизонтально. Одягнена у стрій, довкола квіти. Гарна, як весна, спокійна. Над нею стоять старі, малі. Кожен про щось своє думає. Фото називалося «Етнографія. Похорон». Я вагалась, чи потрібно мені фото мертвої людини. Але усі, чиї фото у мене є, вже давно на іншому світі. Тому наважилась і купила.

Увесь вечір я вивчала деталі. Я прикипіла поглядом до світлини. Мені постійно здавалось, що вона зараз відкриє очі чи стане, що це стоп-кадр і зараз знову почнеться фільм. Ти так постійно думаєш, дивлячись на молоду людину. Бо старі люди так важко лежать, і зрозуміло, що то вже все. А молоді — так ніби придурюються.

Малий вчив уроки. «Зазвичай, коли ми кажемо “гриб”, то маємо на увазі шапинку і ніжку. Проте шапинка і ніжка — це лише невелика частина гриба, яку називаємо плодовитим тілом. Воно слугує для розмноження. Основне тіло цих грибів знаходиться у ґрунті. Воно має вигляд тонких, довгих ниток і називається “грибницею”».

«”Грибниця” — дурне якесь слово», — каже мій син, читаючи в голос природознавство: «Ти так не думаєш?». «Ні, не думаю. “Грибниця” — нормальне слово. Думаю, тобі не слово дурне, а твої асоціації з ним. Що ти з ним асоціюєш? Грибниця — гробниця. Страшне слово».

Тонкі, довгі нитки під землею… Те, що ми зазвичай називаємо грибом, це лише частина, яка слугує для розмноження. От вам і етнографія.

Я це дуже відчуваю, — цю підземну павутинку. Я відчуваю себе на своїй землі, вона мені дає силу. Це моя грибниця. Я зараз представляю собою царство грибів, бо те, що ми називаємо грибом, це лише те, що ми можемо побачити, у що ми можемо повірити, що є видимим і не потребує доказів.

Але я по-суті — лише частина. Як і всі зараз живі на планеті. Частина між тим, хто був, і тим, хто буде. Я маю щось залишити. Шапинка і ніжка слугує для розмноження. І я множу. Себе у людській подобі, свій світогляд, свою віру, свої думки.

Те, на що ми зараз можемо опертись, в історії, географії, музиці, мистецтві, релігії, — це все намножили наші попередники за час свого перебування тут. Те, на що спиратимуться майбутні покоління, багато залежить від нас. Не потрібно перебільшувати чи применшувати свою роль. Бо одне і друге недобре.

Все змішується. Одні покоління замінюють інші. Я маю фото своїх предків. За якихось сто років уже три покоління перейшли. Вже немає прапрадіда, прадіда, діда. Сто років лише минуло. Ми живемо у хаті, яку збудував прапрадід. І там немає його речей. Навіть речі зникають за людьми, не говорю вже про їхні життєві проблеми.

Як так може бути, що тут жило стільки людей і немає їхніх речей? Немає нічого. Є їхні імена, навіть не всі на світлинах. Але я є мостом між бабцею Дарою і донькою Даркою. Вони можуть зустрітись через мене. Бо як у ланцюжку, моє кілечко ще сплутане з мамою, бабцею, продовжується донька і так далі.

Навколо мене висять портрети відомих українців. Нас не цікавлять обставини, які їм заважали у житті. Портрет Лесі Українки висить не у міській поліклініці в кабінеті ревматолога. Вона — великий літератор, бо вона множила те, що важливе. Вона не тягла хворобу за собою, як віз.

Твої проблеми, чому ти не можеш стати собою, — це по-суті нікого не цікавить. Майже як у школі на контрольній, — нікого не цікавить, що тебе не було на уроках, коли клас це вчив.

Ми святкуємо Воскресіння як свято життя. Ми не несемо у воскресіння вечір Голгофи з усією його жорстокістю, кров’ю і несправедливістю. Ми тримаємо це в умі, щоб вирішити правильно приклад. Ми пам’ятаємо п’ятницю, але святкуємо неділю. Перемогу життя над смертю. Інакше неможливо бути воїном світла, якщо думати лише про п’ятницю.

Ісус — це перший неформал, від народження якого ми рахуємо своє народження. Це справжній супер-герой. Багато молоді вважають себе атеїстами. Не вірять, що жив простий хлопець, за якого постійно переживали батьки. Який завжди говорив правду, вмів чудити дивовижні речі. Який злився на несправедливість, як і ти. Який перевертав столи, коли вже не витримував. Хлопець з простого міста, не зі столиці, хлопець, який добився усього сам, і зовсім не хотів вмирати. Хлопець, якого вбили, бо не розуміли.

Вірити у Бога і не вірити у релігію — це як вірити у здоров’я і не вірити в медицину. Все гаразд, усіх влаштовує, але до першого складного випадку. Духівник, як і грамотний лікар, надасть фахову допомогу в критичних обставинах, не зважаючи на те, у що ви вірите.

Можна боятись роботів і штучного інтелекту, можна готуватись до польотів на Марс і шукати альтернативи для цієї планети. Можливо Бог таки з нами пожартує, що попросить почати все з нуля. Але найкращі мелодії — це прості мелодії. Найкращі фільми — на діалогах, найкращий столик — для двох, вчинки — сміливі, тісто — на дріжджах. Все просто. Тому почати з нуля — це почати заново з початку. В цьому немає нічого страшного.

Так і робиться гніздо. Гілочка до гілочки, до стрічки, до шнурочка, зліплене болотом і глиною. Дзьоб маленький, а гніздо велике. Як їм це так вдається? Що гніздо сприймається гніздом? Нікого не цікавить що там наліплено. Щось велике складатиметься з малого. Щось ціле — з частин.

Десь у ремарках, буде писати «Чому?», «Чому саме так?». І тими «чому?» спробують пояснити і ваш феномен. Бо був кріпаком, бо хвороба кісток не дала жити, бо мало спав, бо сприйняли як самозванця і розіп’яли. Бо був сліпим, бо рано став сиротою, бо був дуже бідним, бо була повією, бо був львів’янином. Бо хотів вільної України, бо не могла мати дітей, бо емігрували, бо рак, бо аварія, бо, бо, бо…

За кожною з цих ремарок ви знайдете ім’я. Ім’я особи, яка попри все стала кимось. Тому поправляємо свої шапинки і попри ремарки, попри етнографію шукаємо свої імена.