Їду в тролейбусі, багато людей, усі повертаються з роботи. Стою на сходах біля дверей. Жінка поруч розмовляє по телефону: «Якщо цього року він знову принесе мені пательню, я вдарю його нею по голові!». Вона виглядає втомленою і явно старшою, ніж є насправді. Під рожевим лаком нігтів чорні спрацьовані пальці. Чекає восьмого березня, думає про подарунок: «А що, я не заслужила ліпшого?!».

Служіння. Заслуги. Слуги. Заслужено. Служба. Слуга.

В університеті на практиці мені було потрібно зробити матеріал до ювілею однієї акторки. Вона була немолода, маловідома, тому ювілей — це чудовий інформаційний привід згадати таких людей.

Я прийшла у гримерку, як і домовлялись. З диктофоном, блокнотом. Я уважно все слухала, записувала і перепитувала, коли щось було незрозумілим. Вона говорила багато, розповідала, якою чудовою і неперевершеною була і є тепер. Тим не менше, я почистила матеріал, як цього вимагало видання. А редактор ще більше тексту повирізав. І вийшла сторінка журналу, де були роки народження, навчання, ролі в одному і тому ж театрі. Не було родини, не було великого портрету із молодості, та й великих ролей поправді теж не було.

Матеріал надрукували. Їй передали авторський примірник. Вона просила мені переказати, що я бездарна журналістка. «Я прочитала і мені не сподобалось», — таким був вердикт для мене. Що ж я могла подумати на свій захист? Я нічого не писала від себе, описала її життя, з її слів і подій, які у ньому відбувались.

«Не називайте життям 75 однакових років», — гарна цитата.

Чужі помилки нам видно здалеку. Людина, дивлячись на іншу, думає, що вона знає, у чому причина її невдачі. Але парадокс полягає у тому, що потрібно бачити не чужі, а свої помилки. А свої проблеми здаються величезними і непосильними. І загнавши себе у безнадію та примирення, чекаєш фіналу, як звільнення. А життя минає, а ти й не жив і не був.

На курсах психології ми бавились у таку гру, — гротескно розігрували сценки чужих проблем, які кожен з нас описав, як найгіршу на теперішній час. Одна група показували дійство, інші сиділи та спостерігали за ними.

Конфлікт із хлопцем, непорозуміння у громадському транспорті, страхи та фобії у поліклініці, сварка з батьками. І коли людина, котра щойно описала свою проблему, як найгіршу і найбільшу, дивилася на неї збоку, це виглядало приземлено і дріб’язково. Ця ситуація не виглядала проблемою. Людина сміялась сама із себе. Вона відразу бачила вирішення. Така театральна терапія.

«Легко, якщо знаєш як», — каже мій син про складання кубика-рубика.

Купаюсь у буднях, наче голуб у баюрі, та я спокійна, я люблю свої каструлі. Буває часом, що приходять в гості рими, та вони горді, завжди гримають дверима…

Сучасні реалії вимагають від тебе, щоб в одній руці телефон і робочий дзвінок, а в іншій дитина на руках і ложка, щоб борщ мішати. До того ж ти маєш гарно виглядати, бути підтягнутою та усміхненою. Це успішно і стандартно. І ти це мусиш.

Але ж існують ті жінки, які з цього виплутались. Їм не треба заслужити, щоб їх любили. Вони любили себе і вміли якось регулювати шальки терез, щоб усе було співмірно. Незалежно від часу, в який вони жили, історичних умов, соціального статусу.

«Ти, як Мілька стара», — говорили Софії, коли та не хотіла робити усю хатню роботу. А Софія раділа, бо Мілька їй насправді подобалась. Вона лиш порядним ґаздиням була, як кістка в горлі. Мілька мала час на себе і літературу. Не садила бульби, молоко купувала. Пила мінеральні води, гуляла. А як внуки зголодніли, будь ласка, продукти в креденсі, нехай зроблять, що собі хочуть.

«Ми працювали у Франції, на кухні. Обслуговували ресторанчик. Нас було 12 людей персоналу. І якщо хтось один починав халявити, то всі інші загинались. Тоді було дуже важко робити свою роботу і ще чиюсь».

Як розподіляюсься обов’язки в класичній українській родині?

Жертовність нав’язують жінці з народження. Ти повинна, ти мусиш. От я собі думала, що я нікому нічого не винна. Що я можу і хочу. Але ж тепер усім щось від мене треба. Їжі, часу, уваги, турботи, розуміння. І все має бути чисто, сухо, тихо, наварено і випрано. А челяді немає. І роботи ніколи не меншає. І техніка домашня часу не додає.

І тобі постійно соромно перед науковим керівником, що ти ніким не стала, перед свекрухою, що павутина на стелі, перед собою за свій емоційний стан. І вікна немиті, і думки розхристані. Час іде, мене не чекаючи. А потім буде: «Ой верніться, літа мої, до мене хоч в гості…».

Чи то чекати пенсії, щоб купити шорти та білі кросівки, і зі вставною щелепою їздити паромом по світу, як то роблять європейці? Але за наші пенсії хіба електричкою на дачу їздити. У наймах коси побіліють…

Це буде твій найбільший жаль — не знайти відваги стати собою. Не знайти часу на турботу про себе. Служити і нічого не заслужити. Тут мова зовсім не про тюльпани і пательні. Тут мова про самоповагу, про увагу, про рівність. Ти сам собі країна… Сміливо і впевнено сказати: Досить!