Моя улюблена страва — це борщ у «Пузатій хаті». Власне я багато, які борщі люблю, і всюди, де він є, намагаюсь його замовити. Мої друзі вже навіть із цього кепкують. Сиджу, їм собі, дивлюсь у вікно на Проспект Шевченка. І тут довготривала пам’ять мені видає спогад, який я навіть не підозрювала, що десь є у мене.

Тут колись був «Світоч», кав’ярня «Світоча». Тут працював такий худий чоловік із вусами. Він був завжди галантний і ввічливий. Я часто спостерігала за ним через прозорі вітрини або, коли «ксерила» щось до навчання. Якраз у тому кутку, де великі вікна, стояли такі ковані столики, там було багато золота в декорі, і до млості пахло свіжомеленою кавою. На стійці лежали різні бізе, вишукані печива, цукерки…

Я завжди проходила повз ту вітрину. І той пан ніколи не сидів без діла. Постійно мав якусь роботу. Я ніколи там не сиділа, бо мої статки були доволі мізерними. Із 30 гривнями в кишені, які отримувала на тиждень, я не могла зрозуміти того, як малесенька чашка кави може коштувати, як ціла пачка.

Окрім того, я завжди в голові відсікала для себе заклади, у яких почувалась недосконалою, як безпритульна. Типу, я не рівня цьому закладу, тому я не піду туди. Скромність і виховання не дозволяли мені заходити у такі кафе ще дуже довгий час. Хоча внизу того ж будинку був підвал, де за великими дубовими столами і лавками можна було пити пиво з духовиками з оркестру і не відчувати дискомфорту.

Пам’ятаю, того дня мені треба було віддати викладачу ноти які я «ксерила», і ми домовились зустрітись біля «Світоча». Я прийшла вчасно і тут почалась гроза. Я не хотіла замочити чужі ноти і зайшла всередину. Моя викладачка спізнювалась, напевно через погоду. Мобільних не було, вона можливо і хотіла мене попередити, що не зможе прийти, але не було, як.

Мені було незручно там стояти, я підійшла до пана і попросила те, на що, я думала, мені б мало вистачити грошей. Чорнослив у шоколаді. Я забрала його на тарілочці з мережаною серветкою, сіла за останній столик і з’їла його досить швидко, бо він був інший, ніж на вагу. Він був дуже чорносливний, а шоколад, яким він був политий, — дуже шоколадним. Я сиділа сама за тим столиком, на тому ж місці, що й зараз.

Дощ вщухав, я зрозуміла, що ноти нині ніхто не забере, що вже пізно і напевно мені пора. Я сказала: «Дякую, дуже смачно!». Він мило всміхнувся. Усі наступні рази, як ми зустрічались поглядами, привітно кивав. Його білий фартух завжди був білим, його чорна кава завжди була чорною. Я би хотіла його ще раз побачити, можливо десь колись на фото тих років я його побачу. Бо, знаєте, пам’ять згладжує риси обличчя. Ти ніби пам’ятаєш образ в загальному, але без характерних рис.

Я би й себе хотіла ще десь побачити. Себе, оту таку малу і наївну, із синім волоссям і тонесенькою талією.

Або ні, себе б не хотіла побачити. Що б я собі сказала? Я деколи думаю про останні фрази. Типу, що от казати на кінець? Банальні «Тримайся!», «Почуємось!», «До зустрічі!», «Я задзвоню пізніше!»?

Але ж ніколи не знаєш, яка з них може бути останньою. До річниці Майдану перечитую статті та інтерв’ю батьків убитих героїв. Усі вони пам’ятають останні фрази, які казали в дорогу хлопцям.

Я тут згадала смак чорносливу, бо чорнослив пахне димом. І всі спогади, фото чотирічної давності, Майдан, — усе це пахне димом. Дим у кожному цифровому фото. у кожному закутку думки. Борщі з «Пузатої хати», сажа на підошвах.

Деколи дивишся на людей, але так ніби їх і не бачиш. Або бачиш і не запам’ятовуєш. Так, як на мене дивляться касири, відсторонено. Або так, як часто дивляться здорові люди на людей з інвалідністю. Побачив, а вдає, ніби не бачить.

Деколи так є, що сидиш у своєму гнізді та не знаєш, що відбувається навколо. Можна скільки завгодно філософствувати про людей і стосунки, але тільки між ними можна їх зрозуміти. До Будди прийшло просвітлення, коли він пішов між люди, зрозумів що є страх, біль, страждання. Ісус теж усе, що знав сам, у що вірив, передавав далі. Люди зупинялись і слухали, бо говорив він про них, про них, у яких вірив.

«Більше, ніж рак, мене лякає злиденна старість у цій країні». Цю фразу в різних варіантах я чую вкотре за місяць. І говорять її люди, від яких я ніколи не думала, що зможу таке почути. Людям щоразу складніше вижити. Навіть тим, котрі за загальними мірками жили добре, теж почали відчувати скруту. Піти десь посидіти можна хіба у перший тиждень зарплати, бо пізніше найкраще, що може з тобою трапитись, — це борщ у «Пузатій хаті».

Молодий хлопець, що сидів поруч, у сусідньому віконечку:
— Я хочу поновити субсидію.
— Чому вам її скасували?
— Бо була заборгованість, дві гривні за воду.
— Пишіть заяву, які у вас доходи.
— Я маю пенсію по втрати годувальників, я — сирота.
— Ви вчитесь на стаціонарі?
— Цього року перевівся на заочну форму навчання.
— Ви на заочному? Ми вам скасуваємо пенсію!

Хлопець переводиться на заочну форму навчання, щоб піти на роботу і заробити якусь копійку. І тому йому скасовують державну пенсію, яку мали виплачувати у зв’язку зі смертю батьків.

Я побачила мамині рахунки за комунальні та зрозуміла, що вони вдвічі більші за її пенсію. А з іншого боку квитанції — рекламка «Робота в Польщі». Польське молоко — на ринку, у супермаркеті, у лате в найближчій кав’ярні. Я колись не могла повірити, що Грузія не має своїх соків і купляє наші. Тепер бачу що скоро ми не будемо мати свого молока. Хто купить українське за 27, якщо збоку польське за 17?

«Якось так воно, все у глибокій пітьмі», — співав гурт «Плач Єремії».

— Нам треба їхати за кордон.
— Ні!
— Ти розумієш, я хочу сам щось досягти, щоби дітям щось дати. Самому вилізти на сходинку, щоб їх підсадити вище себе. Скільки би я тут не вилазив, мене все одно скидають.
— Ні! Наші предки хотіли тут жити. Їх вивозили насильно і вони все одно сюди повертались. Я не поїду.
— Тебе тут ніхто не оцінить.
— Мене цінують.
— Тобі тут ніхто не заплатить.

Мої друзі йдуть на концерт симфонічного оркестру в Опері. Квитки у партері коштують тисячу гривень. Люди би ходили слухати музику, але ж у них немає тисячі гривень за один квиток. А з іншого боку музиканти приречені на злидні. Їхні зарплати — такі, що плакати хочеться.

Наша нація — дуже стресостійка. Бо останні гроші віддасть на музику. І без грошей буде робити музику. У світі це працює не так. Там платять за те, що цінують. А у нас дякують. Безцінна ідея — не те саме, що безкоштовна ідея.

Минулого тижня ірландський фотограф продав цифрове фото за один мільйон доларів у криптовалюті. Цифрове фото, яке не існує фізично, продали за цифрові гроші, які не існують фізично.

Люди звикли цінувати те, що можна побачити і помацати. Хоча найцінніше, от, наприклад, любов, неможливо побачити чи потримати у руках як річ, бо це не річ. Безцінне — не безкоштовне.

Я колись не розуміла такого. Як раніше не розуміла ціни на філіжанку кави у кафе. А зараз розумію, чітко і ясно. Хтось вважає, що його життя нічогісінько не варте, і чинить самогубство. Хтось, отримавши смертельну хворобу, переборює її за трьохзначні цифри у валюті, які збирає пів країни, і живе далі. Як от маленька крихітка Яна, обличчя якої вже стало символом боротьби за життя.

Щодня робити вибір — я залишаюсь тут попри все. Я п’ю наше молоко. Я буду працювати для цієї країни, бо то моя країна. Ходити вулицями Стуса, Зарицьких, Родини Крушельницьких. Знати, чому. Чекати вулиць Сольчаника, Голоднюка, Гурика. Знати, чому. Вести з ними в умі діалоги. Чекати, що винних покарають. Це примітивний, але патріотизм.

Мої найкращі друзі багато подорожують, але гніздо їхнє — тут. І вони щоразу вертаються, бо вони лелеки. А я — ворона, можливо трохи біліша. Я тут зимую з іншими воронами. Ми перераховуємо омели і створюємо видимість птаства.