Гуляю з містом. Гуляю змістом. Було так мало кольору. Так було прісно. Місто було нещасливе, брудне і втомлене. Воно ще не навчилось обслуговувати таку кількість людей. Наче колись був маленький ресторанчик з роялем, а став фастфудним закладом. Сніг застелив місто білою скатертиною, і навіть, як не дуже є, що святкувати, воно має надзвичайний урочистий вигляд. Особливо на деревах. Дерева — це квіти землі. Під ногами, звісно, не дуже. Але так завжди. Потрібно прагнути висоти.

Хто колись та й мав скарбничку і кидав у неї монетки? Є певна ємність, яку ти наповнюєш. Спершу лиш про те і думаєш, щоб пошвидше накидати доверху. З часом приходить розуміння, навіщо. Можна просто безпричинно кидати будь-які монети всередину, а можна стати колекціонером і збирати тільки конкретні монети. Без поспіху і фанатизму. Не як засіб, який ти можеш обміняти на те, що ти хочеш, а як самостійне, повноцінне бажання.

Просто коли у твоїх руках опиняється монета, ти до неї не байдужий. Ти собі її розглядаєш. Твоя увага обробляє інформацію про гроші, їх номери, дефекти. Практична нумізматика. Дефекти — особливо цінні. Вони роблять куп’юру неповторною, а отже цінною, особливою, дорогою. Потім простіше зрозуміти, що тобі потрібно, якщо потрібно. Чи ти їх збираєш, і якщо так, то для чого.

Гуляю з містом. Гуляю змістом. Зміст….

Рік тому я написала на стіні у своєму Фейсбуці «Треба запустити групу і посудомийку». Так і зробила. Це був подарунок собі на тридцятиліття. І з того часу дуже уважно «вивчаю монети», а саме — уважно обробляю інформацію, яку чую про людей, беру від людей, бачу на людях, бачу в собі через людей.

З п’ятого класу, коли почались книги без малюнків і з великою кількістю літер, я думала, що хочу стати археологом. Але потім сама себе переконала, що немає нічого цікавого у тому, щоби щось розкопувати і взагалі шукати. Думала, що археологія — це знайти. І лиш тепер розумію, що археологія — це розуміти, що ти знайшов. І от це дійсно вимагає навчання.

Усі ті, хто з металошукачами лазять по полях, а потім продають знахідки на аукціонах, хто вони? Чорні археологи? Ні, продавці. Історія їх цікавить виключно, щоб знати, у якій рубриці продавати. Ті, хто продають людині дозвілля за канонами сьогодення, хто вони?

Жіночі журнали продають модні бренди, модні стрижки, модні лахи, модні стосунки, актуальні пози, актуальні губи, актуальний спосіб думок, спосіб поведінки. Соціальні мережі знають тебе краще, ніж уся твоя сім’я. Можливо поверхово. А можливо більшого й немає.

Головна проблема світу — люди. А в економіки — гроші. Вони мусять текти, як кров у венах, щоб життя тривало. Ними треба гарно і вміло управляти.

Запливати за буйки небезпечно. Мало, хто матиме сміливість і вміння тебе звідти витягувати. Так маліють великі. У відкритому морі не кожен вміє плавати. Розуміння, що ти у матриці, таке просте і болюче, що хочеться втекти від усього і назавжди.

Вчені називають наш світ, спосіб його осмислення композиційним. Тобто тоді, коли ти розумієш якісь його частинки і як вони співвідносяться одна з одною. Інакше важко пояснити усе, що є довкола. Композиційна будова всесвіту найдоступніша. Але мій друг математик каже, що є й інші. Інші будови світу, які базуються на відчуттях.

Духовна археологія. Людина цікава у своїй недосконалості і справжньості. Людина не ґлянцева, людина з недоліками, людина, яка чогось прагне і щось шукає. Історія «людина — людина» — це найкраща з історій усього світу. Немає різниці, яка саме людина з якою саме людиною. Відстань, яка є між ними, відстані, які зникають між ними, і відстані, які знову з’являються, — ось це і є зміст всесвітньої історії. І якщо археологія — прабабця історії, то шукай коріння глибше.

Ми все одно стали тими, ким боялись стати. Худі неформалки стали товстими домогосподарками. Патлаті гітаристи стали лисими пузатими дядьками. І те, що кидати у скарбничку, зміст чи беззмістовність, і визначає твої «статки». Навіть якщо зовні ти мало змінився, що коїться у твоїй голові, у твому серці? Чи подобаєшся ти собі нинішній, якщо порівняти себе із вчорашнім?

Мало хто залишається вірний своїй мрії. Добились свого ті, з кого ми сміялись.

Підніматись вверх завжди легше, ніж опускатись униз. Важко бути ніким. Особливо, якщо ти досі хочеш кимось бути. Тобто бути собою, собою, який став кимось. Вік 30-40 обрамлюють тебе. Це вже певний зріз, коли вже ти або таки насмілишся бути собою, або сам себе довічно ув’язниш.

Хлопець, який хотів бути вокалістом, а працював у банку, каже, що сидіти в банку, коли в тобі живе музика, це як носити затісне взуття, не знімаючи його. Ти не можеш бути щасливим, тисне з усіх боків.

Мій 70-літній вуйко говорив простий тост, бажаючи здоров’я, щастя і любові. «Щоб було здоров’я, його треба берегти. Щоб було щастя, за нього треба боротись. Щоб була любов, нею треба займатись». Я спочатку подумала: «О! Вуйко зараз почне травити непристойні анекдоти». А потім задумалась. Покрутила «монетку» в руках.

Ці дієслова можуть надати змісту беззмістовності. Йдемо від протилежного. Щойно людина захворіє, то відразу розуміє це слово «здоров’я». Одна зі стежок до нього — це спорт. Люди, які починають займатися спортом, знають, що він несе. Спорт приносить людині задоволення та енергію. Людина, якщо зуміє себе дисциплінувати, ніколи не жалітиме часу, який вона витрачає на спорт.

Боротись за щастя. Увага! Не чекати, не шукати, не бажати, а боротись. Боротьба робить його бажаним і надзвичайно дорогим. Боротьба гартує дух. Героїчний епос сьогодення.

І любов’ю займатись. Не сексом, про який прийнято говорити, писати, читати. А саме займатись. Любов’ю, яку всі шукають. Любов — це дієслово, постійна праця.

До сьогоднішнього свята усіх закоханих перекажу історію моєї подруги Ірини.

Коли є двоє, потрібно щоб хтось інший, зі сторони, назвав їх сім’єю. Назвав їх одним. Священник, тітонька у ЗАГСі, шаман. Тоді вони стають цілим. І цілісність дає їм таку оболонку, якою вони захищені від усього недоброго і поганого. Бо коли двоє разом, то це одне ціле. А коли пара зустрічається чи живе разом, то кожен у своїй кульці. І все, що у них є спільне, втікає, випаровується в нікуди. Тому краще, щоб хтось об’єднав їх в одне. Тоді усе їхнє матиме захист. Оберіг. І в тому колі вони комунікують на рівні слів, поглядів, серця, статі. Вони обмінюються усім. Дотики не менше важливі, ніж слова чи дії.

Зверніть увагу. Більшість пар розходяться, а шлюби розлітаються переважно тому, що люди перестають говорити, перестають чути одне одного, віддаляються, стають чужими. А просто хтось комусь одного разу не розказав, як минув день, а інший не мав часу чи сили того запитати. І пара, оті двоє стають не крилом одне одному, а замалим черевиком. Вони тиснуть одне одного.

«Коли ти заблудив десь у лісі чи полі, згадай, що ти їв на Святвечір. Таке казала мені бабуня і я це випробував на собі», — розповідав дід Богдан. А якщо ти заблудив не у лісі, а в житті? Якщо ти заблудив десь раніше, збився з дороги і живеш не своє життя. Що згадувати? А що робити людині невіруючій? Хоча часто і віруюча людина втрачає ці орієнтири. Що згадувати?

Солістка «The Cranberries» була улюбленою співачкою Папи Римського. Але вона попливла у відкрите море. Воно небезпечне. Ніхто не зміг туди доплисти, аби сказати: «Вертайся!».

Думаю почати треба з того, щоб згадати, що ти їв на Святвечір. Біля кого ти сидів. Про що ви говорили і кого згадували. Треба згадати час, коли тобі було легко і просто. Повертатись ще важче, як іти.

«Яка найкраща камера?», — питали у відомого фотографа. І той казав: «Та, яка зараз у твоїх руках». Яка ідеальна пара? Та, що зараз біля тебе! Той, хто має на тебе час, — твій друг. Той хто слухає не хрестоматійно, а повну версію тебе.

Курець кине курити тоді, коли зрозуміє, що остання сигарета не буде, а була. Ось так і починається майбутнє. Просто. Вже.