Ось так воно і з’явилось. Людям, котрі хотіли стати космонавтами, чи навіть не так, які летіли у космос, видавали такі окуляри, лінзи яких перевертали світ догори ногами. Вони мали місяць у них ходити, щоб зрозуміти, чи зможуть до цього звикнути. І практика показала, що на двадцять перший день люди призвичаювались.

Я вже тиждень думаю про цю інформацію. Але не про формування звички, а про окуляри з лінзами. Розуміння того, що є викривлені лінзи, які навмисно насадили, мені багато, чого пояснює. Наприклад ситуацію на Сході або мовну ситуацію в країні, або те, чому у «Пструзі» ми — єдиний україномовний столик. Або те, що у Львові у садочки далі приходить Дід Мороз зі Снігуркою. Люди стільки часу носили окуляри, що вже не знають, який світ був на початку. Тепер хоч бери і в космос лети, так вже звикли до всього догори дном.

Я почала колекціонувати старі світлини. Мені подобаються люди на них. Усі худі, причесані, зі скляними очима. Фотографія була подією, тому кожна з них зловила якийсь трепет хвилювання. Зараз фотографи шукають у кадрі емоцію, а тоді шукали момент завмирання. Старі світлини тримають у собі тишу.

Колективні, весільні, сімейні портрети, чоловіки у формах, жінка з дітьми. Типові сюжети будь-якого роману, будь-якої родини. Не треба бути експертом, щоб зрозуміти, як світ людей перевернувся за останніх сто років. Особливо після викривлених лінз. Зрештою, скільки людей забуло зняти окуляри.

— Коли ти будеш говорити дітям, що вони українці?
— Хай трішки виростуть
— Коли вони виростуть, буде пізно.

Одомашнення ворога — підступніше, ніж його раптова атака. До прикладу. Я пишу у пошук Ютубу «Дора мандрівниця українською». І жодного, повторюю, жодного україномовного відео Ютуб не пропонує. Проте одразу підсуває мультфільм, де Маша у кокошнику «варіт варєнька з шишек». І ти йдеш мити посуд чи писати магістерку, а твоя дитина засіює голову бур’яном.

І все, що вони там дивляться, слухають, весь контент, — воно все чуже і всупереч твоєму вихованню. Май на увазі, коли ти залишаєш дитину із «мультиками» без контролю. Це «бейбісітер» із ватою в голові, це хтось, кого ти доросла боїшся і не поважаєш, хтось чужий, кого б ти нізащо не впустила у хату. А він вже тут. У цей час він виховує твоїх дітей.

«Чи ти ше вченко чи вже не вченко?», — писав Назар Гончар.

І так вони ростуть на російських мультиках, польських йогуртах, американських мріях. А потім на свято ти прасуєш вишиванку і кажеш: «Синку, ми українці, ми незнищенний народ. Пишайся!».

А вони таки повірять і відчують це у хороших університетах. А до того будуть думати що ти — паяц, як думали про діда Ореста, діда Остапа, бабу Людвіґу та інших крутих предків, які постійно торочили патріотичні занудства.

«Та я вже дала той телефон! Нехай дивиться, лиш би не кричала». Якщо ти не вмієш вже у три роки справлятись зі своєю дитиною, то що ти робитимеш, коли дитина стане підлітком? Якщо ти не вмієш зробити собі хліб з маслом, то як ти збираєшся варити борщ?

Ти не можеш казати «немає часу», бо тим «немає часу» ти валиш усю піраміду свого роду. Із дитиною має бути хтось чуйний: мама, тато, бабуся, няня. Той, хто буде розвивати інші способи сприйняття, окрім візуальних, хто матиме час і бажання це робити.

Це не лише моя проблема. Я це усюди багато разів на день спостерігаю. Сиджу у кафе: жінки між собою балакають, діти — в телефонах. Стою у черзі: жінки балакають, діти — в телефонах. Треба дитину забавити у транспорті — на тобі телефон!

Малі дивляться розпаковку кіндерів, як хтось записав гру і коментує свої дії, дорослих дядьків і тітоньок, які бавляться в направду дибільні ігри зі своїми дітьми-акторами.

Спитай сина, ким він хоче стати. І він тобі скаже: не космонавтом, не археологом, — він хоче стати ютубером. І хто в цьому винен? Може ти, бо коли тобі потрібен був час на себе, ти залишав його не із книгою чи ракетою, а з планшетом?

Моя чудова людина, моя викладачка і режисер підліткового театру, яка вміє дитину, яку в школі та вдома вважають найгіршою, запалити театром і зробити провідним актором. Вона каже, що уява дітей і образне мислення дуже страждає через таке «планшетне» виховання.

Вони мали експеримент, який виріс у цілий проект. Дітям читали книжку за мотивами бойківських звичаїв. У казці було троє дітей: сучасний хлопчик, який носить кросівки та їсть снікерс, і двоє діток з минулого, — Нико і Дзвінка. З персонажами траплялись різні перипетії, оживав Ящур із липи, предмети та символи мали історію і душу. Такий бойківський Гаррі Поттер.

І дітей запрошували малювати малюнки, які мали стати ілюстраціями книжки. А малювали вони штампи, що побачили в анімешках, розпаковках кіндерів і пісеньках типу «бейбі-фінгер». Окрім того, діти бойків не знали нічого із бойківського діалекту.

Хочеш вбити у дитині художника — купи їй розмальовку, і вчи її з двох років, не виходь за лінію. Хочеш виховати художника — клич його дивитися, як заходить сонце, бо сьогодні небо особливо рожеве.

Я давно писала цей текст, але він не мав закінчення. Я шукала мораль, головну ідею і ніяк не знаходила. Ми із чоловіком ходили на моновиставу Міська Барбари «Монологи про найважливіше». І я зрозуміла, чого бракує тексту, чого бракує суспільству, чого бракує мені.

КУЛЬТУРА.

«Це мій протест. Справжній, серйозний і сумний!», — говорив Барбара про те, що йому найважливіше, що його болить. Чому будують стадіони, а не будують театрів? На гроші платників податків. Які шанси має просто культура, якщо зрівняти її з фізичною культурою? Власне йдеться про шанс.

«Такі ніжні й романтичні слова, як «школи» і «лікарні», що гарно звучать, але розвалюються, бо ніколи на них немає грошей. Проте завжди є гроші на ямковий ремонт доріг. Гроші на ями! У нас завжди є гроші на ями. Культура передовсім потрібна так, як і збройні сили, більше, ніж збройні сили, бо нею ми також відвойовуємо територію».

Ось головна ідея, яку я ловила цим текстом давно. Культурою ми не лише відвойовуємо свою територію, ми її утверджуємо. «Так ми і перемагаємо, не воюючи із ненависним нам, а рятуючи любе нам!», — каже персонаж Зоряних Війн. Культурою ми утверджуємо любе нам. Це єдиний спосіб залишитись і перемогти.

І якщо ти сидиш у теплій хаті, в чистому одязі, у тебе все добре, всі твої рідні здорові, а тобі щось бракує, то це або релігії, або культури.

«Потрібно хоча б у щось вірити, казала дівчина, фотографуючи єдинорога». Мало нагодувати, вбрати і записати на карате. Які шанси матиме ця дитина стати духовно багатою? Білків, жирів, вуглеводів, — цього мало. Потрібно музики, живопису, театру. Потрібні букви не лише цифри. Інший спосіб пізнання світу, не лише логічно-раціональний. Це неправда, що дітям, крім телефонів, більше нічого не потрібно. Просто ми більше нічого не пропонуємо.

Різдво прийде дуже скоро. А Різдво — це не Christmas Party, не пампухи і кутя, це пошук правди і віри. Це народження Того, Хто дає життя. Подаруй увесь свій час на Рідзво своїм близьким. Це мить, це крапля в океані, але це крапля з океану.