Вона прийшла вчасно. Як ділова жінка. Прийшла у назначений час і домовлене місце. Ефектно, але не занадто. Так просто й зі смаком. Мала із собою сніг і приємну прохолодну свіжість. Зима…

Щороку я купляю одну іграшку на ялинку. В мене їх вже багато. Класично, як у кіно, — ціла картонна коробка. І щороку колекція збільшується, бо через друзів Миколай лишає пакунки, мені та дітям. І там, як не дерев’яний коник на ялинку, то олень смішний, то зірка чи шишка. Маю із різних країн, з різних матеріалів. Однак особисто від мене додається лиш одна іграшка в рік.

Цього року у мене з’явилась балерина. Балерина, як символ того, що те, що здається простим, легким і невимушеним, насправді вимагає величезних зусиль, часу і праці над собою. Балерина, як свято життя, де не видно ран у пуантах, хоча вони є.

У цій балерині нічого особливого, крім моєї уваги до неї. Я кілька років дивилась на неї у вітрині магазину. В дитинстві я так робила — дивилася на якусь річ, наділяючи її якимось особливим «сяйвом», наповнюючи її своїм бажанням цю річ мати. Її особливість була тільки у моїй увазі до неї, у моїй доріжці мерехтливих думок і бажань. Мабуть, як перше кохання, але до чогось матеріального. Я не знаю, хто з вас мав такі відчуття…

Знаю, моя сестра. Єдина людина на світі, яка має ключі до мого дитинства. Ми з нею росли, і всі мої спогади луною відгукуються у ній, і навпаки.

Ми маємо з нею якісь особливі сентименти до ялинки. У нас в Сокалі щороку стояла велика жива ялинка. Ми вечорами вимикали світло, спирали ноги на п’єц і споглядали, як у темряві миготять гірлянди. Ті зимові вечори мені дуже подобались. На ялинці кульки були усі різні, здебільшого кожної по одній штуці. Тому, як щось розбивалось, то це була велика втрата, бо назавжди.

І в перемішку з кульками, дітьми, ромбами, квашеними огірками (то я перечислюю іграшки з ялинки) був мій фаворит, зимовий друг, — фіолетовий скляний дельфін зі срібним блискучим хвостом. Його я теж наділила отим «сяйвом». Дорослі називають це закоханістю напевно. Чари між двома, які стороннім незрозумілі.

Думаю, ялинка — це щось більше, ніж дерево,чи кусок пластику. Це відображення тебе, як от твій пес — такий, як ти. І ялинка щороку — така, як ти, твоя сім’я.

У нас в родині була баба Данка. Її ялинка була така, як вона, — скромна, тиха й зі смаком. Там ще вогники були, як свічки, і гірлянда. Просто магія якась. Сестро, пам’ятаєш?

Якось одна дівчина розповідала мені історію зі свого дитинства. Про те, як вона мріяла про «баунті». Коли вона раптом замовкла, я зрозуміла, що вона чекала на луну. А луни не було. Бо брат, із яким вона ділила дитинство і мрії про «баунті», помер. І ці спогади уже нема, з ким ділити. Вони стають лише твоїми. Як таємний щоденник. Чи як напівсон. Було чи ні, — вже й нема, в кого перепитати. Хіба у своєї пам’яті. Наче сидіти самому за столиком для двох. Чекати, але знати, що ніхто не прийде.

Чим більше дітей, тим більше шансів на відлуння. Я хочу мати багато дітей. Я хочу мати багато різних іграшок на ялинку. У нас тепер є дві пластикові, одна із сіна. Багато гірлянд і вогників. Я не знаю, які спогади виберуть собі мої діти. Я не знаю, що їхня довготривала пам’ять занотує золотою ручкою назавжди.

Відгомін дитинства такий незбагненний… Із мого дитинства змінилось багато речей. Розбилась найбільша золота кулька, немає, кому щовечора перепитувати «Ялинку підлили?. Новорічний дощик вийшов із моди, став нікому не потрібний. У мене своя сім’я, своя колекція. Змінилось усе, крім гірлянд, сяйва та відлуння. А які у вас ялинки? Які відлуння?