Потрібно мати себе і світло. Себе і світло, цього достатньо…

Я сиділа у четвертому ряду. Я думала лиш про одне. Добре, що я дожила до цього дня. Що він знову вийшов на сцену і почав співати. Дехто не дожив. Багато, хто не дожив…

Цілий зал мого покоління. Так чи інакше ми десь усі перетинались. Не завжди знаємось особисто, але усі — в лице. Просто потрібно додати +10.

Ідучи на цю подію, я чомусь думала про кобзарів, яких зібрали на фестиваль і всіх винищили. Чи про урочище Сандармох, якраз цього тижня буде 80-та річниця, коли масово розстріляли інтелектуальну українську мислячу еліту. Може ніякого Барбари не буде? Може просто треба нас усіх зібрати в одному залі й увечері він злетить у повітря?

Потрібно мати себе і світло. Себе і світло, цього достатньо…

Він вийшов. Я не могла вітати оплесками, бо мала забинтовану руку. Перед операцією мені вкололи щось у вену, я відчула як крутиться в голові й моє тіло несе. Медсестра запитала, чи подобається мені це відчуття, запаморочення, я сказала що не подобається.

Він привітався, і почав співати. Відчуття було схоже, як той дурман по венах. Але це відчуття мені подобалось. Я впізнаю цей голос з перших нот. Я завше його виділяла і впізнавала.

Ці хлопці з тонким волоссям і ніжними душами. Так просто і чесно. Достатньо себе і світла. Мене переповнювало відчуття щастя і довершеності. Це таке потрібне і рідне, і якраз на мене. Як от моя фіолетова «Columbia». Не потрібні зайві аргументи, чому вона потрібна сьогодні і чому вона найкраща. І не було соромно, і не було «а таке вже було»… Старе і рідне, але таке нове. Як от бабусині коралі, перенизані наново.

Я хочу чути цей голос! Він повинен бути доступнішим. Його повинно бути більше. Не лише те, що він сам по собі є унікальним, як те, що він несе. Енергетична цінність мовленого, калорійність сказаного — важлива. Форма і зміст, — вони повинні бути гармонійно поєднані. Інакше це просто егоїзм і кривляння зі сцени.

Живе собі десь такий ґеніальний чоловік, кудись собі ходить, щось робить. І не знає чи не розуміє своєї потрібності тут і тепер. Думає, що те, що у ньому, — все його. А то — не його. Воно мусить плисти далі, як річка. Наша річка під містом захована… Та чи правильне це?

Танцює так, ніби його ніхто не бачить. Співає чисто і пророчо. І не потрібно симфонічного супроводу для багатства звуку, 3D-окулярів для повноти картинки, ще там різних модних штучок і примочок. Достатньо себе і світла. Себе і світла цілком достатньо.

Я навмисне не написала про цю історію два тижні тому. Бо у нас говорять лише, як є інформаційний привід. От якщо концерт був два тижні тому, то вже запізно писати про нього. Якщо книжка вийшла у 2008, то більше є сенсу говорити про ту, яка вийде в 2018. Мене нервує мода на мистецтво. Слово «тенденція» — розміру XS, вузько, не всі влазять.

Якими мірками міряти культуру і мистецтво? Напевно аж ніяк не актуальністю і сьогоденням. Але якщо у нас немає інших, то як зрозуміти його цінність? Як зрозуміти цінність Барбари в українській музичній культурі? Напевно так, як цінність кави у кав’ярні, ліан у джунглях, снігу взимку або сну вночі. Воно звучить так просто, нічим не особливо, не святково, органічно… Допоки це не забрати.

Українська музика має діри. Дірява шапка, вітер дує, страшно зимно. Я ледве втримую свою голову, тримаю двома руками. Хоча, напевно не так. Музику ще можна знайти, немає пісні. Куди поділась пісня? Кого слухати? Що співати? Деколи включу радіо і думаю: що вони крутять, що вони співають?

Десять років тому в мене був саморобний зошит з текстами і акордами. Тексти були сильні! Сильні були тексти! Важкі, їх треба було спочатку зрозуміти, вже потім вивчити.

З якою піснею іти у бій? «Зродились ми великої години», «Десь там далеко на Волині», «Чорні хлопці рушають у ніч»? Ні, ці пісні вже музейні. Ніхто ж не воює у кептарі чи постолах. Ні, хлопці гинуть у «рібоках» чи «мартінсах». На них не свита, а термобілизна. Що їм мугикати у криївці? Що їх має бадьорити? Мій дід співав до останнього дня. Я знаю, чоловіки люблять співати більше, ніж рибалити.

Де інтелектуальна чоловіча пісня? Один поїхав діяспору бавити, інший от освоює культуру конфітюр.

Специфіка така, що чоловіки співають для жінок і для чоловіків, а жінки співають про себе. Так у світі повелося, що чоловікам потрібна пісня, яка буде бадьорити дух. Жінки не здатні народити таку пісню, бо вони не так мислять.

Українську притомну музику роблять зараз жінки. Чомусь мене це не дивує. Як і все інше, хоча фемінізму в мені мало. Дуже бракує чоловіків у музиці. Справжніх чоловіків, а не розцяцькованих самозакоханих паяців.

Вчора я відвідувала пані Лесю. І казала їй, що не можу підібрати слів. Все, що говориться, воно все якесь безлике. Цінність слова дуже впала. Деколи хочеться щось сказати, але обираєш мовчанку. Мовчання виглядає доречнішим, серйознішим.

А пані Леся каже: «Знаєш, слова — як одяг на вітрі. Деколи вивісиш і дивишся, — шмати висять. А деколи на вітрі чи морозі стають чимось зовсім іншим, як оті рухомі скульптури. Вітер ними гойдає, і вони так впевнено рухаються. Або замерзає одяг на морозі і вже не мокра шмата, а пахуча свіжа льодяна скульптура. Так і слова. Усе залежить не лише від слів, а й від погоди».

Я думаю, зараз чудова погода, щоб він повернувся. Таке явище як «Барбара». Буду чекати і вірити, як в Миколая. Що включу радіо і почую там «Госпітальєрку». Ні, не так. Що «Госпітальєрку» почують всі!