Новини з усюди погані. Зло не фальшивить у гамі…

Я більше не можу читати новин. Просто не можу. Я не хочу щодня думати про згвалтованих дітей, десятки п’яних ДТП, частини тіла життєрадісної журналістки. Я не хочу і не буду думати про людину, як про тіло. Про тіло, як про щось, що у тебе будь-коли можуть забрати чи скористатись. Про тіло, як про деталі лего. Про його минучість і безсилля.

Я пам’ятаю, як втратила близьку людину, і ніде не могла найти його. Мене дратувало, що література, та й релігія брешуть про сни та про ангелів. Нічого подібного не було. Тіло зникає і його більше нема. Я шукала слід життя, який зник, як у грубій свічці гнітик. Я хотіла, щоб він горів, а його не було. Я колупала той віск днів і не знаходила ангелів, а у сни ніхто не приходив. І кожен день був важким квадратним каменем. Бух, бух… Всі сили йшли на те, щоб його якось та й котити. І це було нестерпно. «Мало не померла», «ледь не загинула» нічого не змінюють, вони просто стають кульмінацією ще одного дня. Та смерть змінює все.

У світі новітніх технологій, 3-D принтерів, які друкують зброю, тотальної руйнації моралі і цінностей, єдине, що дійсно існує постійно, — це людське страждання. Це невимовна туга, з якою стикається людина, втративши рідну людину. Це страждання глибоке і справжнє, як скульптури Пінзеля. Так людина пізнає Бога. Так перед нею відкриваються суттєві питання. Про життя і смерть, про вічне і минуче. Практика і теорія — не одне і те ж.

Я постійно емпатично приєдуюсь до чужого горя, і це, як шешіль, потім гризе мої думки і радість. Та це безсенсові жертви, бо тим людям воно не допомагає. Тому потрібно роззирнутьсь біля себе, може хтось на зиму босий, може комусь потрібно нині обід. От іде бабця по Франка, ловить мене за руку і каже: «Доця, купи мені бананчик для серця». Кажу: «Бабцю, бананчик — то для душі. Йдемо, купимо!».

Пропоную собі практичну емпатію, бо жодну аварію з «Варти-1» мої переживання не рятують.

У мене є знайома паталогоанатом. Молода дівчина. Питаю у неї: «Як ти ставишся до своєї роботи?». Каже: «Як ставлюся? З повагою».

Повага до тіла, як до притулку душі, — обов’язкова. Це не лише нагодувати, вбрати, накачати. Почути тіло, як стержень, на який ти нанизаний. Дуже скоро батьки зможуть відтюнінгувати стать, колір очей, відсутність генетичних хворіб своє майбутньої дитини. І це буде новий виклик для теологів. Вони шукатимуть цьому пояснень. Нам ще зарано про це говорити.

Ти не можеш заперечити тіло чи тілесність. Вони мусять бути разом, гармонійно поєднані для твого внутрішнього балансу. Слід дбати про нього, як про власне помешкання, бо ти весь у ньому. Іншого тобі ніхто не дасть, все решта можна докупити.

Солі мама розповідала, що у них в селі є старий, якому відрізали ногу. І зараз йому 102 роки, а він і далі каже, що відчуває пальці ноги, якої вже давно нема, і він плаче за своєю ніжкою.

— Чому я можу тримати у руках гантелю, а виделку ні?
— Тримати гантелю — доволі груба справа. Тримати виделку значно складніше. А от щось ніжне, тоненьке і делікатне, наприклад, листок паперу, — взагалі дуже складно.

Я сиджу і дивлюсь у вікно. Воно величезне, не старе, а замінене на сучасні склопакети. Пропорційно внизу відсотків 15 становлять дахи Франківського району, все решта — це небо. Так щодня, по пів години. Дахи незмінні вже сотню років. Ну хіба хто вікна змайстрував у мансарді. А от небо… Хто не має моря, той має небо. Минають хмари, як хвилі, як люди…

У Марії Карлівни не було внуків. Це дивно, зважаючи на те, що вона мала двох дітей. Вона була нашою улюбленою бабусиною подругою. Низенька, рудоволосе кучеряве каре, тип фігури, який би зараз модні журнали назвали яблукоподібним. Вона працювала у дитячій бібліотеці та приносила нам із сестрою списані книжки. Від них думаю і обірвались дверцята серванту.

Ми любили її за життєрадісність і увагу, якою вона нас наділяла. Вона знала наші дні народження і щоразу дарувала підписану листівку та якусь іграшку, як от зеленого кораблика чи гумового песика, що подає лапу. Усі її подарунки влазили у кишеню, а це звичайно не може не сподобатись маленьким допитливим дівчаткам.

Марія Карлівна мала своє фірмово «Но». Таке затяжне коротке слово, яке вона смакувала, як дехто жуйку. Та перед «но» вона щоразу прицьмокувала. Такий звук цікавий, важко його передати словесно, коли язик торкається верхнього піднебіння і різко спадає в низ. Ви б могли видати такий звук, якби простояли скажімо пів години у черзі «Нової пошти», а вам сказали, що відправлення у Львові, але ще не на відділенні.

Її чоловік, донька і син були ніби найближчими їй людьми, але вони зовсім її не знали і не чули. Вона працювала на них усіх, готувала на них усіх, прибирала за ними усіма. Хоча всі були дорослі. І вона дуже швидко біля них згасла. Коли вона померла, чоловік не хотів кликати священника. Він не вірив у Бога і тим більше у Церкву, в яку Карлівна ходила. Його богом був диван і телевізор. Наша бабця ледь випросила у її родини дозвіл на поховання. Пам’ятаю, як вона по телефону плакала «Просто закопати Марійку я не дам! Вона — не здохлий кіт, вона — людина! Її ховатиме священик».

— Що таке «менше трьох»?
— Яке «менше трьох»?
— Ну ось <3
— А! Це значок «сердечко». Це хтось висловлює приязнь цим символом.

Людина — така цікава і складна істота. У ній все так цікаво та геніально задумано. Як працює тіло, як працює мозок, як працюють нерви, як серце качає кров. «Мене найбільше дивує цей феномен. От не було людини і раптом з’явилась. Нізвідки. А могла ж не з’явитись. І ти до того причетна, ну бо народила ту дитину. Захопливе відчуття!», — казала моя подруга Аня. Я би напевно теж якось так схоже описала своє захоплення від «не було людини і стала» чи «була і не стало».

Погостювала Карлівна тут на світі та не змінила його, як і моя бабця, як і мама, як я. Пливуть собі хмари по небу та й пливуть. Одні більші, інші менші. І листя жовтіє та опадає. А кому воно треба, те листя, лиш клопіт комунальникам. І нащо каштани? Не зробиш з них обіду, лиш дивитися можна на них чи збирати від нічого робити. Каштани — то факти осені. Люди — то факти життя. Та чим тонше відчуття, чим ніжніше і делікатніше, тим важче тримати. Тим важче втримати.

І життя її минуло, як гарна пісня по радіо, невідомою мені мовою. Я не знала, про що та пісня, але я її пам’ятаю. У Китаї зелений чай запарюють тричі. Перший раз навіть рідко п’ють, просто зливають воду. Перший раз для того, щоб промилось і розкрилось листя. А з кожною наступною заваркою чай змінюється. Розкриваються інші нотки. Як у дорогих парфумів, вони щоразу інші. І життя людське теж, як те листя, три заварки, кожна інша, відмінна від попередньої.

Сьогодні я знову сиділа перед тим великим вікном і просто дивилась у далечінь. І тут, як не візьмись зграя ворон, з’явились нізвідки, пропеліли хвилею, як пара від чаю, і зникли безслідно. І я розплакалась від краси, бо чим ніжніше відчуття, тим важче його втримати.