Зі світанком народжується новий день. Повітря легке і холодне. Свіжість ранку, його прозорий дим, його легкість і неминучість зачаровують. Він приходить навіть тоді, коли його не чекаєш, приходить, коли ти не бачиш, що він прийшов, просто приходить і є. Прибивається до тебе, як бродячий пес, і совгає за тобою увесь день.

Та цей світанок інший. Я його чекала. Мої подруги запросили мене на сніданок, на одну з львівських терас. Я ішла парком і бачила, як холодне сонце пробиває мереживо дерев із вицвілим листям. Як молоді тати везуть доньок на ровері в садок, як мами ведуть першачків у школу, як лебеді і качки, не боявшись зимної води, плавають в озері. Як спить безпритульний у парку на лавці, як молода краля припарковує «BMW».

Про що можна думати, коли бачиш, як вітер хитає деревом, як у вікні навпроти молода дівчина у пледі п’є каву, а бабця з бігудями підливає вазонки. Я колись була у цьому готелі, щоправда тоді він був схожий на гуртожиток. Час все змінює. Час усіх змінює. Піднімаюся на дев’ятий поверх. Наче у п’єсі Інґеборґ Бахман «Добрий Бог Мангеттену», з кожним поверхом більше знань, більше глибини, ближче до суті і до кінця.

Ми рідко бачимось. Раз на пору року. Ми говоримо про мрії і прив’язаність, про страхи і наміри. Жінці для дружби потрібні жінки, інакше вона приречена бути незрозумілою навіть самій собі. Ми цінуємо наші зустрічі. Вони завжди, як біла скатертина, — святкові.

Дівчата вже пішли, я залишилась. Будучи так зверху над містом, ти зовсім інакше сприймаєш буденність. Я бачу шпилі усіх церков, прапор з Лисої гори і з ратуші. Я п’ю теплий чай з бергамотом. Спокій і краса наповнюють мою душу. Спокій і краса…

Пані прибиральниця миє скляні шиби від дощу, аби можна було дивитись на місто без розводів. Каже, що нема нічого кращого за Львів. Молода офіціантка вже другу годину протирає столи і прибори. Тут немає нікого, вона може сидіти у фейсбуці, нема роботи. Але білими рушниками вперто, червоними руками, бо холодно, протирає білі сільнички.

Останні дослідження стверджують, що 40 відсотків мурах нічого не роблять, а просто бігають туди-сюди. Десь я таке вже бачила. Якщо половину з них забрати, то залишиться всього 20 відсотків нероб. Але якщо ж забрати трудяг, їхнє місце обов’язково мусить хтось зайняти, інакше всі в мурашнику загинуть. Не відразу, але за якийсь час.

Сестра зробила фото церкви Андрія. Годинник з вежі ми всі сприйняли як значок «Loading…», мовляв, зачекай, зараз завантажиться. Раніше так з розуміння часу витіснили пісочний годинник.

Знайшла коробку зі своїми годинниками, пішла змінити батарейки. «Ремонт годинників», — добре, що він ще досі тут, на своєму місці, а не якась хачапурня, чи секонд-хенд.

Я не ношу годинник, відколи маю спортивний трекер. Він знає про мене те, що китайці навчили знати про мене. Кількість моїх кроків, мій сон, мій пульс. Вночі світиться, вранці будить, заряджається раз на місяць. Суцільні переваги.

Та годинники мої — гарні. Тому я слідкую, щоб в них не сідали батарейки. Якщо годинник довгий час не йде, він матиме потім проблеми з механізмом.

Поки майстер працював, я розглядала майстерню. Там було багато старих механічних, настінних, наручних годинників. Все цокало і крутилось, цокало і крутилось. Питаю у майстра: «Ви вмієте це все ремонтувати, чи лиш батарейки міняєте?».

— Власне я вмію, хоча запитання справедливе. Більшість міняють ремінці і батарейки.
— Чи є в Україні якесь училище, де цьому можна навчитись?
— Нема! Я впав на хвіст майстрові. Двадцять років у нього вчуся.
— А де берете деталі, яких бракує?
— Купили станок, точимо самі. Це крута професія, шкода що вимираюча. Ніхто не хоче працювати руками.

Ніхто не хоче працювати руками, думала я про ці слова. Це таки правда. Депресію і нудьгу теж пояснюють тим що людина перестала працювати руками. Нудьга — це хвороба дорослих, яку вже й діти підхопили. Замкнуте коло. «Я нічого не роблю бо мені нудно! Чому тобі нудно? Бо я нічого не роблю!».

Цього року Академія мистецтв виставила списки абітурієнтів. На професії, які вимагають гнути спину, які колись вважались справжнім ремеслом, дуже мало охочих. У той час, як на теоретичні професії чи на дизайн — кілька людей на місце.

Сорок відсотків мурах просто бігають туди сюди…

Цифри змінюють одна одну якось непомітно. Ти не бачиш, як минає день. Цифри, та й цифри… Цю епоху так і називають, цифровою. Споглядання кола, яке постійно розділене стрілками, змінює твоє сприйняття дня, а отже й часу. Як от шматки піци дають чітке розуміння твоєї порції, так і години на циферблаті. О! Шоста вечора, пів піци вже нема.

Людям стають непотрібні годинники і ручки. Ви носите з собою ручку? Я ще поки ношу, хоча форма записати ручкою на папірчик сприймається майже, як перо з чорнилом.

Існують динозаври, що фоткають на плівку, що шмаркаються в тканинні носовички, що пишуть чорнильними ручками, щовечора заводять годинник. Що настроюють музичний інструмент не під тюнер. Що самі печуть хліб.

Ні, ну коли воно так пожовтіло?! Це дерево! Вранці було наче не таке жовте…

Найбільша загадка — не час, а вміння його заповнити. До кінця дня я сходила 16 тисяч кроків. Та чи в тому суть? Трекер мене не питає, куди і по що я ходила. Що я там бачила. Про що я думала.

Прокидання на світанку — це піца дня найбільшого діаметру. Ділиш однаково, але шматочки ситніші.

Зняла трекер. Одягнула Swatch. Бо якщо ти щось зрозумів, а не змінив поведінку, то ти не зрозумів.