Сиджу під липою. Гримить.

Дата: 15.09.2017 Автор: Мірка Клос Фото: Ірина Корнійчук
Сиджу під липою. Гримить.

Сухий цвіт липи, коли падає, то закручується. І моментом його падіння керує не гравітація, а хореаграфія. Вона вже є, просто ще не виходила. Спить у листі, просіює хмари. За спиною шкварчать дрова. Деколи вітер несе запах диму у мій бік. Люблю запах диму. Це запах свободи.

Відколи я пішла з батьківської хати, табори, вечори з гітарою біля багаття, запах революції, майдану, це все — запах диму.

Що мені приніс вересень? Кукурудзу, помідори з хвостиками, які, як розтерти, пахнуть помідорно. Ціни на баклажани (найнижчі за сезон), гладіолуси, айстри, жоржини. Школу, образотворче мистецтво на прикладі вмісту ланчбоксів, зношені сандалі, зрештою, непотрібність сандаль.

Вересень приносить щось зовсім інше. Це зміна тональності. Сонце вже не так підсмажує тобі голову, голова шукає справжніх думок. Не поверхових, не споживацьких. Тіло шукає одяг з кишенями. Що може бути краще за стару маринарку з кишенями, в яких копійки, минулорічні каштани, скручені серветки…

Я місяць нічого не писала. Щось не було, що розказувати. Я нікуди не їздила, нічого не бачила. Недавно прочитала роздуми Моне про море. Він пише, що ти його ніколи не зрозумієш, якщо будеш на нього дивитись з різних міст і місць. Море потрібно вивчати постійно з одного ракурсу, щоб побачити всі його кольори, настрої, емоції.

Мій дід так вивчав світ. Постійно фіксував градуси цельсія, пориви вітру. Дивився в одне вікно. Вивчав світ на прикладі свого міста, зиму — на прикладі морозів, людей — на прикладі сусідів, любов — на прикладі бабці. Був мудрий, як Соломон. Зрештою і сам став своїм містом, ліг у нього кістками.

Моє місто — Львів. Воно змінюється. У серці міста, як і в більшості людей, — багато зайвого. Усі перші поверхи зарезервовані під їжу. Всі хочуть їсти. Увечері, навіть у будень, треба змотати кілька кіл, аби знайти якийсь вільний столик. Їжа стала чимось іншим, ніж паливом, аби рухатись далі. Їжа стала формою дозвілля. Різновидом таланту. Способом вести бізнес. Раніше зустрічались, щоб «посидіти», тепер, щоб «перекусити». Тим не менше, це — не критика, це — спостереження.

Замальовую у речення побачене. Багато красивих жінок, багато бородатих мужчин. Усюди машини, усюди шум. Різні мови, різні культури. Вуличні музиканти поділили місто, як вправний м’ясник тушку. Але на «вирізку» площі бажаючих більше, аніж самих порцій. Тому всі дуже близько один від одного. Апаратура підсилює їхнє звучання.

Лед Зеппелін і «Гуцулка Ксеня», сопілка і акордеон. З відчинених кафе через колонки теж звучать різні куплети. «Відпусти. Я для тебе, так треба», «Ти у мене єдина, тільки ти, повір», «Я візьму той рушник, простелю, наче долю», «Ведь мы живём для того чтобы завтра сдохнуть», «Stairway to Heaven». Уся ця поліфонія і перекрикування одне одного якось дивно виглядають і звучать. І всі щось жують. І всі спішать.

Йду далі. Люди нарешті навчились одягатись і виглядають дуже пристойно. Більшість стараються писати вірші, розумітись у винах та історії мистецтв. І між усіх цих особливих дуже важко знайти щось дійсно варте уваги.

Молоді пари шукають розуміння. Щоразу з іншим партнером. Побачення втомлюють і виснажують. Час завжди змінює моду на одяг та інтер’єр. Але закони жанру — незмінні. Людині потрібна людина. Ти не зможеш зрозуміти море, якщо дивишся на нього завжди з різних сторін.

Намотую кола. Знайти справжній талант чи щось справжнє у всьому цьому, це як на розпродажі знайти балтійський бурштин між бакелітів. Вони зовні дуже схожі. Лиш бурштин — то жива енергія, смола хвої, якій тисячі років, яку створила природа. А бакеліт — це штучно створений сплав, що по-суті є пластмасою. Бджола й оса ніби теж схожі. Ззовні. Та це схожість цирконія і діаманту, не більше.

І якось так воно все бездушно і по-споживацьки виглядає. Ті хачапурі і лате, справжні італійські піци і пасти, бургери і млинці, круасани і хотдоги, крафтові горнята і соломинки різноманітних відтінків, усі ці завивання, і перегукування. І бороди, і стильні кардигани, і екрани. Все втрачає суть, бо позбавлене суті. Бо це якісь перегони. Що тут робити без грошей та інтернету?

Стільки фірмових кросівок ходить площею. Хто з них бігає, питаю? Хто з них бігає? Заклади харчування такі особливі, що аж однакові. Гра наввипередки. Не за слухача, за гостя, а за кеш. Ні текстів, ні музики. Шум.

Муніципальна дружина воює із бабцями, які перетворюють Львів на базар. Але площа Ринок — ось, де справжній ринок. Зрештою вона так і зветься. Може так і повинно бути?

— Ви ще співаєте?
— Ні!
— Ні? Як шкода… Не робити того, для чого ви створені, — божевілля. Хоча талановиті — завжди божевільні.

Він фасував цукор у робочому одязі в супермаркеті. Випадкова зустріч. Він був моїм слухачем, десять років тому, коли я грала на вулиці. Ля… Ля…

Камертон — прилад для відтворення звуку еталонної висоти. «Ля» першої октави з частотою коливання 440 Герц.

Простіше фальшувати або жувати хотдог. Та якщо ти розумієшся в піні днів, у шурхоті листя, ти почуєш це «Ля». Ти впізнаєш це «Ля», де би і за яких умов воно не прозвучало. Одне таке «Ля» цінніше за сотні інших «ля-ля». «Ля» звучить для того, щоб ти собі розуміла, як точно чи неточно ти налаштована. Як ти строїш?

По дорозі до хати купила букет білих айстрів, у бабці з рук. Бо невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося. А далі текст ви знаєте…