Божі люди

Дата: 6.08.2017 Автор: Мірка Клос Фото: Ірина Корнійчук
Божі люди

Я приїхала з дітьми до мами. Оскільки моря нам цього року не бачити, то ми називаємо морем коцик на траві у садочку. Усе було чудово до моменту, як нам раптово вимкнули воду. Я подзвонила сваритись, чому без попередження, а мені кажуть: «Пані, що за претензії? Ми повідомляли по Сокальському радіо». Отак. І, як театрознавець, я зрозуміла, що мова іде про закони жанру, що кожне місто має свої закони, і дістала з шухляди старе дідове радіо. Мушу бути до всього готова, а раптом ще щось повідомлять. Поломане китайське радіо все ж таки ловить одну єдину станцію «Сокаль FM».

Йшла програма вітань. Зачитували уже готові оголошення, без дзвінків у студію. І вітали тридцятирічних пацанів за такою схемою: «Вітаємо Романа Івановича з тридцятиліттям!», далі два куплети життєствердного, багато бажаючого вірша і в подарунок пісня «гопцаца».

А потім почалась релігійна передача, коли я вже була в іншій кімнаті. До мене долинали слова «Бог», «гріх», «спасіння», «любов», «люди». Я люблю думати про ці слова. Вони постійно крутяться у моєму лексиконі.

Хто вони такі? Черниці у рясах, священики у ризах. Чому люди вибирають цей шлях? Що їх веде у цей інший світ?

— Це вистава?
— Ні, це Літургія!

В університеті я мала курс історії кіно. Ми приходили до викладачки Доможирової на пару, і вона включала чорно-білі фільми. Ці кайфові пари, ці чудові актори, з чіткими рисами і гарною поставою. Пам’ятаю, один фільм ми почали дивитись вже в кінці пари, так і не додивились. Починався він із того, що війна, а священик у рясі бігає із дітьми сільськими, копають м’яча. І Доможирова каже: «Бачиш, яким має бути справжній священник?».

У мене релігійне виховання. Я, звичайно, далека від прикладу правильного християнина, я не маю фото з Гузаром, я не знаю світочів церкви особисто. Навпаки. Я повідписувалась від публічних отців у фейсбуці. Хтось свою чашку з двадцяти ракурсів фотографує, хтось цитує Подерв’янського. Добре, що без стьобних стікерів із монахинями. Людина на вісімдесят відсотків складається з води. Так от, потрібно вчасно чистити і міняти фільтри, бо у воді багато осаду. Усім людям. Незалежно від того, хто ти. Доречі, хто ти?

Всі знають, що Ван Гог — це художник, який відрізав собі вухо. Мало, хто знає, що Ван Гог був священиком. У його родині усі займались або мистецтвом, або релігією. Вінсент вибрав релігію. Його відправили служити у маленьке бельгійське шахтарське містечко, де людям нічого не хотілось, де ніхто не думав про якесь призначення людини, якусь життєву місію. У церкву ніхто не ходив. Про Бога ніхто не чув.

Ван Гог писав проповіді на листок і так хвилювався перед тим, як їх промовляти, що аж затинався, його брали на кпини. Бог нікого не цікавив. Люди ні у що не вірили. Вони були втомлені, змордовані роботою і бідністю. Шахта і бульба, — от і вся релігія.

Пам’ятаєте його ранню роботу «Їдці картоплі»? Він потім писав про ту роботу: «Вони їдять цю картоплю тими ж руками, які її посадили і виростили». Він намагався зрозуміти цих людей. Навіть лазив із ними у шахту. Віддавав людям свої гроші та їжу, застосовував християнство на практиці, чим і викликав незадоволення верхніх чинів церкви. Молодий пастор не може так себе поводити, і їсти з одного баняка із чорноробочими. Він ганьбить церкву. У нього забрали парафію. Ван Гог почав малювати. Бо це була його місія в житті, це виявилось його покликанням — стати Ван Гогом.

Молода Агнеса у 18 років пішла в монастир, охрестивши себе Терезою. Черниця Тереза відчула те, що вона охарактеризувала покликанням у покликанні: «Я повинна піти з монастиря й допомагати бідним, живучи їхнім життям. Це було веління. Не скоритися йому означало би зраду віри». Вона розпочала працювати серед бідних, змінивши чернечий одяг монастиря на просту бавовняну сарі з блакитним обрамленням.

На той час їй було 38 років, немало. До прикладу Ван Гог у 37 вже помер. Тереза писала у своєму щоденнику, що перший рік видався напрочуд важким. У неї не було прибутку, тож їй доводилося вижебрувати харчі й матеріали. Її переслідували сумніви, самотність і спокуса повернутися у затишок монастирського життя. Критики назвають її «святою зі смітника», бо ті, які нічого не роблять, знають, як жити. Ми ж на якесь відчайдушне добро маємо прикметник: «Ти що, мати Тереза?».

Повз моє життя проходило багато Божих людей. Хлопці, які співали зі мною в церковному хорі, стали священиками, дівчата — їмостями, знайомі музиканти стали ченцями. І ще священик, який, зрікшись сану, став сім’янином і фермером, черниця, яка, вийшовши з монастиря, стала мамою і вчителькою. Покликання у покликанні деколи означає, що потрібно повернутись або робити щось зовсім інше.

Я сьогодні гуляла із давнім другом, який жартує, що живе третє життя. А я піджартовала, що у всіх трьох його знала. Він розповідав про те, що людина у житті має свій шлях, систему цінностей. Тримається фарватеру, певної позиції чи певного напрямку. І все, що по один бік, — це матеріальне, а по інший бік — це духовне.

Можна сходити в той чи інший, щось для себе почерпнути і повертатись на свій шлях. Головне, щоб магніти, які тебе тримають, мали сили притягнути назад, повернути на твою дорогу. А якщо зайти дуже далеко, то це сильно затягує, як матеріальне так і духовне. Усі ці східні практики, ідеології, релігійний фанатизм нічим не кращі за меркантильність і тілесні втіхи. Просто це різні крайнощі двох різних сторін. Найстрашніше, коли людина спочатку була на одному краю, а потім раптово «вдарилась» об інший.

Мій друг дитинства не знає, чи займатись музикою, чи йти в монастир. Каже, що світ сповнений зла, гріхів, що у такому світі страшно жити і народжувати дітей. Я думаю, що він — талановитий музикант, який боїться жити. І хоче законсервувати свій спокій, поки якась емоція чи пристрасть його не вкрала. Але от дорога у монастир — чи це його шлях? Чи може це втеча зі своєї унікальної дороги?

Святі — серед нас. Віра робить людину простою і легкою. У Папи Римського годинник «Swatch» за 50 євро, Ян Твардовський пише, що песики мають душу. Знаю священика, який серед ночі розвозить чорну смородину, знаю монахиню з Аргентини, яка вивчила українську і хлопців сільських вчить копати м’яч, бо «футбол у неї в крові», знаю сестру, яка регоче як мала дитина. Я знаю багато Божих людей. Доможирова вже померла, але я з нею цілком погоджуюсь. Так, таким має бути справжній священик.

Я бачу Бога в усіх роботах Вінсента. Бо, зрештою, який цей Бог? Це — сила, сильніша за тебе. Він примножить твої таланти.

Ти звісно можеш відкласти на потім, на кращі часи. Можеш чекати досконалішої майстерності, глибшої глибини, сильнішого звучання. Стрункішої ідеї, елегантності, нерву і надриву. Ти можеш шукати довго, але головне знайти. Бо можна, так і не знайшовши, прикритись ось цим «Я ж шукав!» і зійти з дистанції.