Сорок дев’ять банок я підписала сьогодні. Шість вже віддала раніше непідписаними. Ружа, полуниця, малина, смородина, абрикоси, персики. Це ще не було вишень, чорниці, яблук, обліпихи, калини, журавлини, фейхоа, айви…

— Мамо, нашо ти то робиш?
— Щоб їсти.
— Хто то буде їсти?
— Ми, всі разом.
— Ми ж того не їмо…

Ми дійсно того не їмо. Мій син їсть єдине, абрикосове. Йому на всю зиму достатньо два літри, — на поливки до каш і панкейків. Мені б вистачило кілька банок полуниць і вишень для випічки.

Нащо я це роблю? Щороку кажу собі й усім: «Все! Останній раз я закриваю ці банки», або: «Поки не з’їмо цього року конфітюри, нічого солодкого не куплю». Натомість, краще було б наквасити огірків чи чогось дійсно їстівного. Перців намаринувати, грибів. Якась форма шизофренії — варити джеми, повидла. Може прилетить Карлсон? Може цього року прилетить…

Ти щось починаєш робити і не можеш спинитись. Дехто так колись почав їсти і тепер вже ледве ногами переставляє. Знаю поета, який щодня пише по два вірші, і так вже багато років. Щодня. Словесна діарея. Хтось залипає у ремонтах, і все мало, постійно треба щось підремонтовувати. Обов’язково у когось є якесь залипання, яке поїдає час і сили. Добре, що варення — річ сезонна. Думаю, це мене і рятує.

Письменник починається із книжки, яку він потім готовий спалити, аби тільки її не було в його хронології. Вважає її недолугою. Автор соромиться певної наївності, яка була в романі, так як ми, згадуючи своє перше кохання.

«Зараз я би все робив не так». І так, як у перших стосунках буде багато невпевненості та страху, так і в першому романі. Та зафіксована на папір наївність ще й носитиме ваше прізвище. Але перша книжка буде визначною для автора. Перший роман, перше почуття. Вони все формують.

Моя подруга продавала на барахолці давно прочитані книги, серед яких був «Лексикон таємних знань» Прохаська. Я кажу: «Віддай мені! Я не читала».

Ми колись сиділи у Дзизі. Я і моя перша наївність. Він покликав мене на ранкову каву. Ми не мали стосунків, лиш якісь такі хвилі між нами бігали. Ловили одне одного, як радіо, чи як фотографи потрібне світло.

Він сказав: «Тут пахне грибами, як у “Лексиконі”». Я не читала «Лексикону», я не знала, що стоїть за цією фразою. І не хотіла знати. Я так вперто і довго шукала знаків, які би щось мені мали промовити, але мовчали, що втомилась, і не хотіла нічого.

Жінка у стосунках – як гелієва кулька. Або здувається з часом, або вилітає з рук. Я хотіла втекти. Я навіть не хотіла, щоб він купив мені каву. І оскільки того дня грошей не мала зовсім, нічого собі не замовила. Він говорив тихо і м’яко. У нього очі, як в собаки, його любило багато дівчат, за його жагу до життя і пригод, його волю і неприборканість, його ніжність і брутальність у розмові. А я не хотіла бути одною з, я хотіла бути єдиною, тому тікала з усіх сил.

І так якось у світі є, що коли ти щось починаєш думати чи робити, чи згадувати, життя навколо змінює тональність і починає тобі підспівувати у твоїй. Раніше я думала про конфітюри і мені траплялось все, що стосується цієї теми. Гарна баночка, стигла абрикоса, цікавий рецепт.

Почала писати про гриби, прошу дуже, поки йшла парком, нарахувала 19 печериць. Вони так цікаво притягують погляд магнітом. Або не бачиш жодної, а коли навчишся бачити, то вони здаються і стають помітними.

Я сьогодні хотіла погуляти під дощем. Навмисно змокнути, бо оця обережність, парасоля, дощовик, «не змокни», «не змерзни» набридли. І я пленталась вулицею, було вогко і слизько, і фраза з прогнозу «пориви вітру» відповідала дійсності.

«Wild is the wind», — співає молодий Девід Бові. І я собі підвивала, як вміла. «Love me, love me, love me, say you do. Let me fly away with you».

І дивлюсь, стоїть бабця у синьому дощовику, як турист чи як фанат на концерті ОЕ, і продає гриби. Білі, або як їх ще називають «справжні». «Пані, купіт гриби! Най я йду додому. Понюхайте, як пахнут!». І я подумала: «Це неможливо!», — і купила їх, бо пахло грибами, як у «Лексиконі» Прохаська. Тепер дійсно все, як там. І літо — не літо, і грибами скрізь пахне.

Ягоди треба їсти у їх сезон. Але ж ні, я — людина, і мені хочеться полуниць на Різдво, мені хочеться закрити щось солодке на потім. Так я консервую спогади з юності, якісь цікаві розмови, відчуття, Потім, як буде зимно, прийде час їх відкривати.

Гриби, коли готувались, пахли, а потім готові — вже не так. Коли мені зле, мої друзі відкривають мені півлітрову банку маринованих білих, поливають домашньою нерафіновоною олією. І я з’їдаю всю миску. Це насмачніша їжа на світі. Мене вражає той момент, що я їм те, що зовсім не потребує сонця, що живиться чимось абсолютно іншим, як от пам’ять чи сни.

Грибі білі, правдиві, справжні. Люблю їх найбільше за те, що вони так і не дали себе приручити. Їх неможливо тримати під контролем, як форель, чи фуагру. Промисловість так і не зуміла приборкати лісових грибів.

Загадкова істота, яка має ціле царство. Не тварина і не рослина. Люблю таких вільних істот. Сама до них не належу. Не знаю, хто я. Можливо якесь плодове дерево. Може черешня. Ягоди — високо, та й для консервації не дуже годяться.