«Я зберігаю цей момент, я свого міста елемент», — співав колись луцький гурт «Чорні Черешні». Зараз — сезон черешень, і я, наче крапля в океані, таки елемент свого міста. Така юна дівчина, сіла у кав’ярні за єдиним столиком біля величезного вікна і втупилась у своє маленьке вікно, — в екран свого смартфона.

Є такі кав’ярні, у які ти б ніколи не зайшов, якби не ранок і холод. Переважно туди заходять, щоб загрітись. Береш каву, щось пожувати і дивишся у вікно. У вікні зазвичай вулиця або дорога. Такі кав’ярні часто знаходяться на вокзалах, біля автостанцій або в якомусь задуп’ї, у яке тебе випадково чи обставинами занесло.

Колись такі кафе називали гарними словами, як от «Затишок», «Соната», «Північне сяйво». Зараз гарні слова важко вимовляти. Тому кафе називають куцо та інформативно: «Хот-кафе», «Піца», «Коффі-ту-ґоу».

Багато чого змінилось і ніколи не буде таким, як було. Змінюється мода, манери, звички. Єдине, що можна зробити, — це зафіксувати, як було і як стало. Все довкола людей змінюється, а от люди — незмінні. Цікаво, правда?

От, наприклад, до лате пропонують соломинку. І це ж треба, я п’ю так цю каву вже кілька років, і лиш сьогодні подумала, що через соломинку — то так, наче я не маю із нею зв’язку. Пити каву губами — абсолютно інший досвід. Ти маєш стосунок із цією кавою. Ти занурюєшся носом у чашку, відчуваєш її аромат, температуру, консистенцію. Ти смакуєш і не поспішаєш.

Але зараз мало, хто хоче мати час на стосунки. І це помітно навіть за культурою пити каву. Психологія споживача - єдина знана і доступна. Купив, використав, викинув.

Мені одна дівчина у центрі завжди робить дуже смачну каву, прикрашаючи її зверху карамеллю. Я оплачую, дякую і йду. Випиваю каву, викидаю тару. Я досі не знаю, як звати дівчину, котра завжди така люб’язна. А це ж найпростіше дитяче запитання: «Як тебе звати?». І навіть воно вимагає зусилля і ресурсів, з якими людина не охоче ділиться з іншими. Це теж можна зафіксувати.

Мої друзі перестали ходити по магазинах. Бо на це треба витрачати сили, а все це можна зробити онлайн. Для чого іти на ринок, спілкуватися з бабцями, витрачати пів дня, тарабанити сумки до хати, якщо із «Шувару» можна замовити усе онлайн під двері? Для чого мені йти в магазин по туш, якщо я можу відкрити сайт, клацнути «Купити!» під тою, яка мені потрібна. Увечері замовив, зранку принесли під двері. Можна із дому взагалі не виходити.

Раніше оператори інтернет-магазинів передзвонювали і уточнювали, чи вірне замовлення, а тепер більшість сайтів мають кнопочку «Не передзвонювати мені, я впевнений у своєму виборі!». І ми всі радіємо, якщо можна обрати цю кнопочку. Оператори дратують, навіщо слухати чийсь голос?

Я теж помітила, що вже починаю дратуватися, коли мені дзвонить телефон. У дев’яти з десяти випадків натискаю кнопку «Тиша». Часом я не хочу ні з ким балакати, бо телефонна розмова — то ціла подія, на яку, щоб зважитись, треба мати бажання та сміливість когось чути і слухати. Дзвінок розриває твій спокій, потрібно негайно щось говорити і реагувати на те, що хтось говорить. Простіше прочитати у месенждері, що людина хоче, мати час це обдумати, відписати чи проігнорувати.

Інша людина — це завжди загроза, що у твій світ хтось увірветься. Маючи досвід попередніх чужинців і браконьєрів, людина взагалі оминає найменшого контакту. Не лише словом, а й поглядом чи дотиком. «Я не хочу прив’язуватись», — часто можна почути серед молоді. Ми можемо слідкувати за кимось в Інстаграмі, знати фірму білизни і те, що та людина їла на сніданок, але побачивши її на вулиці, ніколи не викажемо того, що вона нам цікава.

Люди можуть разом спати, але не називати одне одного на ім’я. Можуть разом вечеряти, але не ділиться спогадами з дитинства. Світ називають розпущеним через таку вседозволеність і відсутність сорому. Але все це — невмілі пошуки простого людського щастя, розрада від того, що людині ніщо не дає наповнення.

Ця внутрішня пустка щоразу розростається і туди потрібно щось закидати, щоб її розміри не видавались всепоглинаючими. Це наче велика пуста кімната, де будь-яке слово, навіть сказане в тиші, відбивається самотнім відлунням. Кожна стіна, кожен куток як ехо твоєї безпорадності.

І людина починає боятись цієї всеохопної порожнечі, і закидати туди те, що доступне в межах її світогляду, досвіду і фінансів. Їжа, новини, діти, кар’єрний ріст, мандрівки. Одяг, коробки з взуттям, прикраси, гроші, майно, луки, лайки. Пластичні операції, антикваріат, випадкові коханці…

Людина може усе хірургічно виправити. Усе, що їй здається замалим, можна збільшити. Завелике — зменшити, криве — вирівняти, висмикати, випалити. Розмалювати тіло, змінити стать.

Але от голос, як би ти не хотів, лишиться тобі твій. Внутрішній голос — голос диктора, який щодня веде тобі онлайн-трансляцію твого внутрішнього світу, і поготів не зміниш. І що з того, що інші люди думають, що ти красива й талановита, розумна і мудра, що у тебе гарна робота, дім, постава, виховання, якщо диктор тобі каже, що ти невдаха і потвора, і що ти не заслуговуєш на щастя. Ти самотня! Нікому нема до тебе діла!

Моя подруга розповідала: «Знаєш, це як дитяча гра “Гаряча картопля”. Ти кидаєш комусь отой клубок своїх почуттів, а той хтось зловить і кидає тобі назад, щоб не обпектись. І ти, щоб теж не спектися, чим швидше перекидаєш комусь іншому. Я вже не знаю коли це припиниться…».

Реклама зіпсувала життя і стосунки. Бо вона коротка і динамічна. Ми так гарно навчились себе подавати і рекламувати. Нам так хочеться себе продати, яскраво і динамічно. Щось гарне вбрати, щось мудре казати, бути успішними, бути безтурботними. Та реклама — коротка, мине швидко, бо увагу важко втримати і, банально, — це дуже дорого. І ти знову, як равлик, залізеш назад у свою хатку, і не захочеш звідти вилізати.

Яка ціна реклами твого життя? Що ти рекламуєш?

Волю? Бо живеш сама і мандруєш?

Пристрасть? Бо гориш то кимось, то чимось?

Талант? Бо пописуєш собі віршики, кров, любов знов і знов.

Тіло? Бо всі зусилля тратиш на підбирання луків, гардероб і татуювання з особливим змістом?

Який твій інструмент? Чим ти працюєш? Руками? Головою? У що ти інвестуєш? У молодість спортом і здоровим харчуванням? У майбутнє вихованням дітей і садженням дерев?

Чим ти обставила кімнати своєї порожнечі? Що ти туди позакидала? Мистецтво, музику, літературу, науку? Так, це міцні стовпи, але теж не повноцінні, бо хитаються на вітрі всезагального сприйняття і визнання. Якщо воно минуло, то диктор продовжує свою трансляцію, і вони замість того, щоб наповнити, вони можуть тебе знищити.

Цього тижня я зустрілася з другом. Ми замовили собі однакові бургери із яловичиною і сирним соусом. Ми не хизувались прочитаними книгами, переглянутими фільмами, бірками на джинсах. Ми реготали зі своїх історій, хто в яку халепу вляпався, прихвалювали їжу, яку ми їли, ну і зовсім трішки філософствували.

І це так безцінно — такі от прогулянки із рибами твого сорту. Цього тижня я прочитала книжку, де є думка, що чоловіки і жінки — наче риби, що плавають у воді стосунків. І коли життя їх ловить у сіті, то їм не дуже буде з ким і балакати, якщо вони не мойва чи оселедець, бо макрелі та форелі в улові буде досить мало.

Замикання у собі породжує гординю. Людям не потрібні гроші, їм потрібне бажання жити, яке вони відчайдушно шукають, переважно там, де його нема.

Людям потрібно щось робити, щоб бачити результат. Садити грядки, вирощувати виноград, різьбити стільці. Створювати щось з нічого. Щось робити і руками, і головою.

Знайти спочатку стежку, яка буде вести до дороги внутрішнього спокою. Стежку, яка звертає із траси «Мушу!», «Повинен!», і веде у прекрасний ліс чи галявину власного «Я».

І знайшовши «Я», шукати «Ти». Бо так задуманий світ. Ти можеш пережити любов лише через іншу людину. Така от божественна комедія. Все те, що чекає тебе попереду.

Це те, що неможливо придбати, бо все найкраще — безцінне, безкоштовне. І ти це знаєш! Жити життя — найдивовижніша пригода.

Лате питиму, без соломинки.