Моя подруга Юля приносить мені пелюстки ружі. Не те щоб у неї була плантація, але кілограмів два-три щороку класично. Щоб ви розуміли, для пелюстків це дуже багато.

Я не знаю, про що думають чоловіки на риболовлі, але за тим заняттям — перебиранням пелюсток — що я тільки не передумую. П’янкий солодкий аромат розповзається по всій хаті. Пересипаю їх із руки на руку, як дні й роки у пам’яті, як недомовлені розмови, як незавершені справи. Як чиїсь усмішки і голоси. Як сторінки недописаного щоденника, як числа днів народжень друзів.

Я дуже люблю літо, з його спекою і порохом, з його рослинами і ягодами, кольорами і запахами. Я б дуже хотіла, щоб влітку ніхто не помирав, бо літо — це пора життя.

Можна їсти зелений горох, зривати суниці у лісі, мати фіолетові руки від чорниць. Та що руки? Язик і губи теж фіолетові. Можна лежати на землі, жувати траву. Спати на сіні, ходити босим. Літні зливи і громи, літні квіти і чари. Нажаль інколи так не є. Літо забирає багато кого, бо люди втрачають пильність, на дорогах, у воді. Тим, хто втратив близьку людину влітку, важче, бо багато запахів повертають тебе назад. Інші пори року не мають стільки тригерів.

Людська доля оповита різними загадками і глибинами. Як водойма, в якій то хвильки блищать на сонечку, то ями з трясовиною. Людині часто цікаво, а що далі? Цим запитанням, себто бажанням знати наперід, що буде, людина намагається обхитрити саму себе. Це, як почати читати книжку з останньої сторінки. Те, що ти знатимеш фінал, дасть тобі лише хибні уявлення про героїв протягом усієї історії.

У моїй родині є така історія. Дівчина пішла до ворожки, бо хотіла знати свою долю. Та сказала, що вона помре від наступної дитини. Дівчина якраз була вагітна. У неї вже на той час була донька, з відхиленнями. Вона злякалась і пішла до мами радитись. Ну а мама нарадила, що наймудріше обхитрити долю і зробити аборт. Звичайно, у ті часи їй занесли зараження крові під час аборту і вона померла.

Людині притаманно помилятись, і приймати не завжди вірні рішення. Головне, щоб ці рішення були своїми, а не намовляннями зі сторони. Не сім разів, не сімдесят. Міряй стільки, скільки треба, поки не будеш готовий відрізати. А коли зрозумієш, що дійсно готовий, - ріж не вагаючись.

Кривенька качечка була готова жити з дідом і бабою, допомагати їм, носити воду, готувати їсти, хоча й знала що це самозречення. Але їм цього було мало. Вони для певності спалили її пір’я. Вона не змогла залишитись. Про що ця казка? Кривенька качечка, образившись на своє стадо, не хотіла повертатись у небо. Але вона хотіла бути собою, навіть якщо це тіло дівчини. Дідо з бабою мали свої уявлення про щастя і про неї.

Я знаю багато життєвих випадків, коли дівчата здавалися і поверталися назад, у місце, де колись спалили їхні крила. Програвши партію шахів у життя, вони їхали у рідну хату, щоб «залягти на дно». Там і залишались. Не тому, що так бажали, а тому що боялись знову щось починати. І батьки замість того, щоб знову навчити літати, палили пір’я. Ну бо буде, кому на старість помагати, слово сказати.

У деяких випадках це оправдано. Коли людина має бажання осісти. Коли людина думала, що вона — далекі острови, а виявилось, що вона — тиха гавань. Коли її внутрішній голос говорить: «Тут твоє місце, тут тобі добре». Коли поведінка і бажання діють взаємозлагоджено.

Доречі, про внутрішній голос.

Мої діти збирають колекції «кіндерів». Цього тижня я йшла забирати сина від його кузенок і купила чотири шоколадні яйця з сюрпризами. Два — дівчатам, одне — Яремі, і одне ще мала заховане для своєї донечки.

Три кіндери діти розкрили відразу. Одній дівчинці Ії попалась «молюлька»-фломастер, вона раділа і щось собі малювала. Яремі — бобер, а Єві — машинка. Ярема почав випрошувати обміняти бобра на машинку, бо «нащо мені той бобер».

Я дивилась на ту всю картину і бачила, що обміну не буде. І вирішила допомогти. «Міняй нам ту машинку на ще один кіндер». Те четверте яйце, що мала для Дари. Витягла його і віддала. У ньому виявився Немо. Єдина і головна рибка з колекції, яку мої діти не можуть назбирати вже майже рік. У них є всі інші персонажі, багато повторень. Усі крім Немо.

Звичайно Немо на машинку ніхто не обміняв. Ми всі розійшлися з поганим настроєм, і кожен гриз себе: «Навіщо я так зробив?». Я думала: «Нащо я віддала Дарине яйце?», Ярема: «Нащо я нив за ту машинку?», Єва: «Чому не змогла віддати рибку, яку брат дуже просив?».

Коли людина намагається змінити всесвітню гармонію, виходять такі от історії. Це звичайно примітивний приклад того, як не слід робити. Але деколи це найкраще пояснення.

«Я йшла в тих сандалях і не могла йти, бо вони так натирали, що це було нестерпно. І я зрозуміла, що так більше не можу. Я до нього не повернулась», — розказувала мені одна пані.

Можна торгуватись лише тим, що ти знаєш, що є зараз. І ніколи, за жодних обставин не торгувати майбутнім. Бо ти не знаєш, чим ти оперуєш. Якщо у рівнянні забагато невідомих і його неможливо розв’язати, то не треба вгадувати відповідь.

Самогубці міняють нині на завтра, вони віддають те, що у них ще нема. Жінки міняють аборти, віддаючи те що, у них ще нема. А «нині» — воно таке хитке і непевне. Що таке «нині»?

Біблійний Ісав проміняв Якову нині на завтра. Право первородства за зупу сочевиці, бо повернувшись із поля страшенно голодним, думав собі, що зараз він помирає з голоду і навіщо йому то право первородства? А з тим віддав не лише увесь спадок, матеріальні блага, а й благословення батька і всього майбутнього роду.

Внутрішній голос, сумління дає підказки, як навігатор. Але як його виокремити серед інших голосів? Як надати йому окремого звучання? Знайти його — це, як видобути із себе поезію. Не плагіат чи когось процитувати, а свій вірш, свій голос, свою систему координат.

Знайти своє звучання. Це все у тобі — з самого початку. Всі історії, експозиції і розвязки. Тобі й самій дивно, як часто «я так і знала» реально співпадають, наче контури розмальовки або швейні лекала.

Недавно читала, що якийсь вчений писав, що смерті не існує, бо усе, що відбувається зараз, одночасно повторюється і триває у якійсь фізичній паралелі. Це звучить трохи абсурдно, і можливо мало хто зрозуміє, що я зараз маю на увазі. Але от мій внутрішній голос мудріший за мене. І він знає усе швидше, ніж це дійсно стається і часто мене намагається попередити.

Свій внутрішній голос треба точити, як олівець. Не дрисеруванням, вгадуваючи, наприклад, брати нині парасолю чи ні. А точити по-справжньому. Як от кривенька качечка зуміла таки почути себе, що тут їй не місце, і повернутись у небо. Щоб залунало із рідного стада: «Он де наша діва, он де наша Іва. Скиньмо їй по пір’ячку, нехай летить з нами!».