«— Знаєш, він так відкидав голову назад, як актори в чорно-білих фільмах, і поправляв рукою чуприну. Ми дуже його любили. Мама була суворою, рідко нас цілувала, хвалила. А він такий ніжний, чуттєвий. Я маю його фото, зараз тобі покажу…».

Сьогодні у неділю — всесвітній День батька. Я хотіла щось написати про татів, але до останнього тягнула з текстом. Напевно тому, що сама виросла без нього.

У нас із десяти Барбі лиш дві були одружені й мали чоловіків. Інші були успішними спортсменками, співачками і продавщицями, виховували дітей самі або жили без нікого. Круз-гуцул був смаглявим і в «тільняшці». Він був одружений з найсимпатичнішою лялькою. Але для нього не дуже знаходилась робота. Круз сидів під ліжком, поки Іден увесь день гарувала в хаті й доглядала за дітьми. Під ліжком — то була його «робота». Так собі діти уявляють татову відсутність. Де тато? Тато на роботі…

Вчора сиділа з дітьми, які бавились біля майданчика «Делісу» у пісочниці. Хлопці дуріли, познімали взуття і шкарпетки, стрибали й реготали. Дівчатка у хатинці робили «пасочки». У візочках лежали їхні пупси.

Моїй доньці — два з половиною роки, і вона вже турбується про своїх дітей. Любить ті ляльки, виносить їх на прогулянку, імітує грудне годування. А синові — десять, і його цікавить що би таке витворити, щоб і смішно, і цікаво. Потім до такої мізансцени додати 20 років і буде дуже схожа соціальна картина. Дівчата гуляють з візочками, а хлопці далі вигадують колеса. Тут на майданчику дев’ять матерів і лише один тато.

Потреба батька у людини є такою самою, як потреба даху в будівлі. Бажано, щоб він був. І був надійним. Сидиш в хаті, п’єш чай, дивишся у вікно. І не думаєш про дах. Це значить, що він є і дуже хороший. Всі ми знаємо, що через дірявий дах руйнується хата. Чотири стіни будуть усім — прихистком, будівлею, та не хатою. Із часом відсутність даху зруйнує їх. Або ж навпаки, як нема стін, а лиш дах, якісь стовпці підпирають, — то теж не хата, бо дує з усіх боків.

Цього тижня я питала своїх друзів-хлопців, як змінилось їхнє життя з появою дітей. Ось що вони мені говорили.

«Це глибока екзистенційна потреба, — мати дітей. Вони дають тобі затишок і продовження» (Ігор).

«Що ми робили, як у нас не було малючка? Прибирали, ходили на базар, — занудство» (Віталік).

«Бути батьком — це бути відповідальним. Як діти змінили? Та повністю! І знаєш, чим більше дітей, тим краще. Уяви собі, в тебе п’ять дітей, у кожного по дві дитини, — в тебе десять внуків. Оце життя ти прожив! Уяви своє родове дерево. Потім суцільні свята, увесь рік — дні народження, іменини, весілля, хрестини. Тільки от треба надати дружині стільки допомоги, щоб батьківство було в кайф. І це — моє завдання» (Ярко).

Діти хочуть їсти з татової тарілки. Думаю, це архетипна звичка, пов’язана з тим, що батько приносив здобич. Є викривлене розуміння тата, як «мужика», який мусить вміти ремонтувати, який багато їсть, чим бутальніший і маскулінніший, — тим кращий. Якщо тато ніжний, то добре, що не малює нігті. А тато — це хлопчик, який в дитинстві теж хотів ровер і собаку.

«Ти — ніщо, ти всього лиш моє сім’я», — говорив моєму знайомому його тато. «Ти — найкраща пригода, яку ми з мамою пережили», — говорив інший. Знайомі дівчата жили з такою байкою: «Мій тато — чмо, хрунь і алкоголік». Від тональності, яку задає тато, або мама про тата, буде залежати доля і поведінка дитини в її дорослому житті.

Побутує дурне твердження: «Хлопці не плачуть!». Справжні хлопці плачуть! Вміють плакати, і плачуть, коли їм захочеться. Ще вміють писати вірші, грати на скрипці, бачити світло і тіні. Все можуть і вміють. І це не слабкість, а сила.

І можуть любов до всього прекрасного передати дитині. Тато художник — донька художниця. Тато музикант — син музикант. Тато лікар — син лікар. Вони горять одним вогнем.

Тати, запишіть собі десь обов’язково. Допоки ви «на роботі» під ліжком або байдуже цикаєте телефон зі стрічкою новин, ваша дитина, ваш сірничок, буде шукати вогонь деінде.

«Мого брата вигнала дружина з хати. Частково тут мама і бабця винні. Вони все йому прали, прасували, зупку під носа ставили. Він так звик і так поводився. Він не допомагав їй ні по хаті, ні з дитиною, заробляв так собі. Скільки вона могла це терпіти? До мене вимоги були ще з дитинства, щоб я все сама робила. До хлопців — ні…», — розповідала Софія.

Я знаю багато таких історій, де дівчині крила обрізують ще в дитинстві, бо вона «мусить», «має», «повинна». А хлопець — «добре, що не пащикує».

Це викривлене поняття у свідомості, що жінка може все. Феномен матері-одиначки з’явився у Радянському союзі. Держава платила якусь мінімальну допомогу, і цей ярлик вішало на себе багато жінок, деколи навіть маючи чоловіка. Це дало хибу в суспільній думці, що хата може стояти і без даху.

Стосунки дитини з батьком часто викривлюються через ставлення матері, себто дружини до свого чоловіка, через їхні стосунки. Один мій друг не любив свого тата. Принаймні так він завжди думав. Тато бив маму і взагалі був досить обмеженою людиною. Але пройшов час, і друг таки запросив тата на обід, який сам зготував. Потребу батька неможливо замістити.

Колись по радіо «брехунці» усе моє дитинство крутили пісню Яремчука «Батько і мати — два сонця гарячих, що нам дарують, надію й тепло. Батько і мати у долі дитячій. Треба, щоб кривди, між них не було».

Якщо ви хочете дати свої дитині усе найкраще, то дайте їй сім’ю, в якій буде затишно і спокійно. Для життя це важливіше, ніж дипломи, гуртки, спортивні секції і лего з роверами.

І навіть якщо так сталося, що сім’я зруйнована, ви не зобов’язані любити того, з ким були близькі. Але ставитися з повагою, холодною сухою повагою, яка притаманна між двома незнайомцями на вулиці, ви зобов’язані. І як не банально це звучатиме, але так, — заради дітей. Ставайте кращими, взаємоввічливими заради них.