Баба Зіна жила сама. Я пам’ятаю її дуже старенькою. Вдвічі старшою за мою бабцю. У неї сад біля хати був схожим на писанку. Рівні рядочки моркви, бурячків, горошку, кропу. Поміж тим росла груша, абрикос, карликові вишні. Груша росла так близько до нашого паркану, що деколи груші падали до нас. Це було святом. Баба Зіна була мовчазна і добра. Ми зі сестрою кілька разів були у неї в хаті.

Хата була напівпорожня. Де-не-де стояли самотні меблі. Стіл, стілець, табуретка. Старі люди цінували простір. Кімнати, як на роботах Ван Гога. В одній із кімнат стояв величезний рояль і вазонок китайської ружі. І все. Ще та кімната мала вікно і білу фіранку, що спадала по підлозі, як вельон молодої. Мені так подобалась та кімната. Я бачила її кілька секунд, але часто згадувала перед сном.

Я не пам’ятаю обличчя баби Зіни, але пам’ятаю її руки. Коли вона кликала мене зі сестрою до себе, то це означало, що в неї є для нас сюрприз. Вона витягувала із креденсу дві кавові філіжанки, які перевертала догори дном, щось там запихала і перетасовувала. Ми мали вибрати, кому яка. Одного разу, пам’ятаю, я вибрала курча, таке, як колись кидали у великодній кошик, а сестра — мандаринка. Ото радості було.

Баба Зіна ставала о шостій ранку і дуже рано лягала спати. Якось ми з бабцею пізно пішли у сад шукати якесь звіриня (чи то кота, чи курча) і вікна її хати нетипово світились. Бабця зупинилась і каже: «Напевно все…». Нас завели до хати спати. Вранці усі вже знали, що того вечора баби Зіни не стало.

Я не була на її похороні, бо мама вирішила, що то недитяча справа — похорони, і що ми зі сестрою будемо сидіти вдома. Не знаючи, що таке людська смерть, я дуже її боялась.

Будучи малою, я деколи знаходила на подвір’ї мертвих пташок. У мене була така шкляна коробка з перегородками. Я акуратно знімала зелений оксамитовий мох, стелила його в цю прозору коробку і клала туди мертву пташку. Тіло пташки було твердим і холодним, як камінь. Але камінь могло загріти тепло рук, а от мертву пташку — ні. Я розуміла, що пташка — моя, але мені не подобалось те, що я нею володію. Я би хотіла, щоб вона була не моя, але жива.

Ті пташки зникали з коробки. Не знаю, хто їх звідти забирав, але зі зникненням пташок приходила віра у Бога. Я розуміла, що він їх забирає, бо інакше звідки вони б поділись з тієї коробки. Збагнувши, що це не моє уповноваження, що як би я не хотіла сама оживити пташку, мені це ніяк не вдається, я почала робити те, що могла ще виправити. Рятувати виноградних равликів після дощу, кидати їх у хащі, бо вони лазили на асфальтованій стежці та будь-якої миті могли опинитись під чиєюсь підошвою, рятувати облізлих котенят, лишайних псів, їжаків, кажанів… Потім почалися люди.

З людьми було значно важче. Рятувати людей було потрібно не від інших тварин чи людей, а він них же самих. Я росла і в мене ніхто не помирав. Всі мені казали, що я щаслива. І я була щасливою, а потім стала вдовою.

Він лежав у труні, як та моя пташка у шкляній коробці. Перша мертва людина, яку я бачила. Холодний і закам’янілий. Я стояла і нічого не могла зробити. Внизу біля труни півторарічний син бавився машинками, які йому привезла моя кума. Вона казала: «Біда — бідою, але діти хочуть бавитись».

Сьогодні люди бояться смерті. Вона стала їм страшна і моторошна. Вони відсунули її у госпіси і морги. Витіснили з сімейних альбомів. Старі люди в альбомах мають фотокартки своїх покійників. «То похорон моєї баби. А то — я, мама, тато, Вірка, Бодько, Іван, баба Іванка…».

А я не маю фото бабці в труні й нас усіх. У вас є фото своїх мертвих? Ми боїмося смерті. Бо ми не знаємо, що робити і як поводитись. Ми хочемо її пошвидше забути, як страшний сон. І це не зовсім правильно. Бо смерть — це фінальна частина життя. А смерть рідних — це частина тебе.

Українська обрядовість має три найбільші події у житті людини: хрестини, вінчання, похорон. Я колись цю обрядовасть прожила за 2 роки. Але я була не готова. Я не знала, як поводитись з тілом, жодного ритуалу, молитви, способу думання.

«Святого несуть! Диви, святого понесли!», — казав сонний хлопчик у багатотисячній ході, яка супроводжувала тіло Блаженнішого Любомира Гузара. Люди йшли з піднесеним духом, їх з’єднала та смерть. Смерть — як свято життя. Я ішла по центральних вулицях Львова, і це було торжественно й урочисто. Співали семінаристи і священники. Ніхто не поспішав. Куди поспішати, як ми проводжаємо Людину у вічність?

У маленьких містах так проводжають усіх. На камазі раніше, зараз якісь легкові вже їздять, везуть труну, колись відкриту, а тепер закриту. Хоругви, хористи, перший ряд — найближча родина і друзі. Машини зупиняються. Люди теж спиняються і просто поглядом проводять в останню путь.

Одного разу я стала випадковим свідком, як на камазі їхала труна, за нею йшов священик і дружина покійного, яка, наче божевільна, сама пхала той камаз. Все. Похорон на три людини. Цю пару за життя усі оминали й цуралися, навіть не знаю, чому. Зараз розумію, що священник вчинив, як справжній священник. Потім та жінка сиділа постійно на могилі й десь зникла. Так коти ідуть вмирати — десь зникають. І коли я думаю про такі страшні самотності, як оця, то мене охоплює розпач. Як сильно можна відчувати світ, як голо і гостро.

Наші мертві завжди з нами, навіть більше за тих живих, які живуть, але окремо. Вони у серці, в голові. І це крутіше, ніж скайп. Вони виходять на зв’язок відразу, як тільки ти про них згадав.

Недавно ходила до своїх бабці з дідом на могилу і проходила повз баби Зіни хату. Її хтось купив, зруйнував і почав будувати нову, доки стало коштів. Стоїть тепер куб з вапняків. Нагадує те, що мій син будує у «Майнкрафті». Сад — занедбаний, здичів. Була хата-писанка, а стали нетрі. Отак, коли приходять нові господарі, не розуміючи суті, контексту, не знаючи цієї землі, історії, то нічого доброго з того не вийде. Це, як та бабця, що підмальовувала шедеври в музеї, бо фарба злізла.

Живеш у світі та думаєш, як би то його змінити на краще. Потім розумієш, що змінювати треба себе. Бо поняття «світ» не існує. Це абстрактна назва для хрестоматії чужих доль. Баба Зіна не змінила світ. Вона втримувала його рівновагу.