«Я завжди хотів навчитись грати пісню “Йосифа Кун”. Але то було так складно, там такі складні акорди, ніяк не було сили і часу. А потім якось всі похворіли, сиділи вдома, і підібрав. Геніальний текст. Звідки у поета стільки особистих даних? Ти знала, що Йосифа Кун була черницею, яка дуже любила Львів, і написала книжку поезій німецькою мовою “Прегарні околиці львівські”»? Я слухала його балаканину, я знала цю пісню напам’ять. Я не могла повірити, що мова іде про черницю і місто, бо незрозуміло чому, я, недочуваючи дикції Барбари, впевнена була, що мова про повію і місто.

«І ніразу не вигнав мене Макольондр. Ти знала, що це прізвище скульптора? Песій ринок вітав мене песім гавкотом… черниці з вулиці Сакраменток ховалися в нішах».

«І згадую, як я попав до Львова. Я теж хотів “дзвонити з отих телефонних кабін”, і теж йшов “за тими дівчатами, в сукнях червоних”… З отого старого Львова Йосифи Кун у той модерний новий Львів із телефонними будками, які зараз ретро, з яких тепер ніхто не дзвонить, як і у Лондоні зрештою…».

«Я завше мав гроші та розум…». Я не бачила його багато років. Ми живемо у різних країнах. Коли нам було цікаво разом, інтернет ще був, як екзотичні фрукти. Тому не маючи такої звички, навіть у Фейсбуці не вітаємось. Ми зустрічались ще дітьми. Нам було по сімнадцять років, ми хотіли разом до Львова. І поступивши сюди, розійшлись.

«Розкажу тобі одну вправу з Театру Тіла. Двоє акторів мають пройти шлях по прямій. Один на зустріч одному. Тоді, коли ви зустрінетесь і обійметесь, він помре. І коли ти йдеш, ти ловиш думки і відчуття. Що ця думка робить з тобою, з твоєю пам’ятю, з твоїми емоціями. І спостерігаєш за тілом. Як реагує на все це твоя рука, твоє серце, твоє дихання. І ти починаєш розуміти певний крок як певну станцію, період твого життя. І ти починаєш листати сторінки назад. Це так ніби прочитати книжку, а тебе запитали: “Ти зрозумів, про що йшлось? Ні? То перегортай, перечитай”».

Ми подякували одне одному за присутність у долі та житті. І розійшлись. Як і годиться двом фунікулерам.

Деякі речі ти не відразу розумієш. Білу постіль, наприклад, чи квітку каллу. Не одразу розумієш простоту. Тобі хочеться заплутаності. Емоційна палітра юності дуже широка.

Мені колись робили тест про різні кімнати. Я не пам’ятаю його дослівно. Приятель називав різного кольору кімнати і я описувала їх інтер’єр та, як я себе у них почуваю. Останнє запитання було про білу кімнату. І я сказала що біла кімната буде тільки моєю. Мені там тихо і спокійно. Я туди не впущу гостей. Нікого. Вона буде порожньою, з кріслом та вікном.

Потім мені сказали, що за тестом біла кімната — то смерть. Можливо відтоді я переосмислила білий колір.

Взагалі білість. Стан стерильності душі. Що я знала про біле? Білі банти, біла сорочка й капронові колготи у школі. Маючи біле, ти маєш бути обачним, аби вміти з ним поводитись. Не вмієш шанувати — не будеш мати. Я не вміла ніколи втримати білість. Мене це злило і засмучувало.

Я пишу про стосунки на прикладі білого. В перші дні та тижні ти їх дуже шануєш, дуже уважний і обережний. І перші плямки, перші задирки на білому дуже боляче переживаєш. Дуже легко зашургати ту білість, а потім шукати, чим то її відчистити. «О як та біла білота боліла, о як боліла біла білота», — є такі рядки у Стуса.

Життєвий досвід вчить прати біле. Змовчати, забути, перегорнути. Тримати біле в чистоті можна лише у пам’яті, лише тоді, коли ним не користуєшся. Отак старатись білими кедами оминати баюри і купи, а все одно десь таки щось ляпне, хтось стане, десь влізеш.

Я сьогодні йшла дуже пригнічена. Ми посварились. Коли людині зле, то треба стати і піти. Ходьба розвіює тривогу. Чим більше ти ходиш, тим більше губиш зайвих думок, тим краще. Ішла похнюплена під дощем, як білка з мокрим хвостом.

«Не йди меж люди, а йди у гай. Гай не спитай, й бачить не буде, там і гуляй», — Шевченко. Йшла і думала про стосунки. Одне слово і три різні наголоси.

ОБРАЗИ…

Все починається з Óбразів. Хтось щось про когось уявляє, хтось когось якось бачить, шось собі вигадує, придумує. Час, коли біле — ще біле.

Обрáзи з’являються тоді, коли живеш життя. Умовно кажучи, коли біле зношується. На тому етапі розпадаються шлюби, розбиваються серця, будуються стіни, стираються номери телефонів. Етап, коли пара втомлюється, хтось вигорає, хтось замикається в собі. Етап правди і кривди, як в народних казках. Кривда — це завдати болю тому, хто цього не чекав, і від обрáзи та приниження закрив серце.

Найбільшою зрадою є зрада довіри. Більшість пар, які розішлись, розбила третя особа. Роль третьої особи спочатку пропонувала розуміння та підтримку. І це, як розпродаж щастя. Тобі чи його треба, чи не треба, а все одно хочеться.

Як тільки комусь в парі здається, що третя особа розуміє його краще, ніж його партнер, це вже не плями в стосунках, — це діри. А там вже не потрібно шукати білизни. Там або шити, або купляти нове. Моя бабця шила. Моя мама відмовилась носити біле. Моя подруга сама пішла на розпродажі.

Скільки пар, стільки й історій. Просто кожна така історія — це нове біле, яке було білосніжним лиш на початку. А отже все повториться.

Образи́ — це вміння зрозуміти і почути партнера. Почути насамперед себе з тим партнером. «Люблю тебе не за те, ким ти є, а за те, ким я є з тобою», — одне з філософських тверждень про любов. Прийняти біль, як частину життя, і забути. Образи́ — це вміння вірити і любити наново.

Життя іде, куля крутиться і ці три стани теж постійно змінюють одне одного.

Óбрази, обрáзи, образи́ живуть у кожній сім’ї. Все залежить від того, наскільки важливим є ваше відношення до чистоти. До ваших зусиль вберегти білість. Хто чистить? А хто вимазує?

Жити — легко, як і танцювати сальсу. Потрібно лиш знати кроки. Почалось літо, і це найкраще, що могло зі мною трапитись. Дощ теплий і легкий, як ритми босанови. По дорозі додому я зрозуміла, що дуже люблю свого чоловіка. Я йшла і наспівувала «Дозволь мені кружляти над тобою…».

---

- У тексті згадується вірш Юрія Андруховича «Йосифа Кун. Дух».