«Ваші зацікавлення? — Люди, хмари…», — так я відповідала на це запитання 10 років тому. Так я відповім і сьогодні.

Усе що є, а не записано, — нема. Якщо в тебе нема документів на землю, в тебе нема землі. Якщо в тебе нема документів на хату, в тебе нема хати. Якщо в тебе нема документів на себе, ти — ніхто. Нема віршів — ти не поет, нема диплому — ти не магістр. Потрібні докази, бо на слово тобі ніхто не повірить. «Ваша розмова може бути записана», — чую навіть тоді, як дзвоню замовити воду.

— Чому ви не ходили на пари?
— Вибачте, у мене захворіла дитина.
— У вас є дитина? Покажіть фото!
— Я не маю зі собою фото своєї дитини.
— Тоді я не вірю, що у вас є дитина.

Фото Бога у мене теж тоді не було зі собою, думаю тепер з іронією.

Усне стало непевним і зникло. Усні угоди і домовленості залишились лиш у сім’ї. І то в цивілізованих країнах практикують шлюбні контракти, бо пари хочуть вписати ризики на папері.

Залишилась дружба, — єдиний острів, де не потрібно печаток і прописаних умов, де усні домовленості — чинні, де ти говориш, що з тобою відбувається насправді, а не те, що ти хочеш, щоб про тебе знали й думали інші.

Ви вірите в самотність з першого погляду? Гортаючи сторінки-профілі своїх знайомих, легко зрозуміти, з ким у даному періоді життя щось не так. Якщо це не професія і ви, скажімо, не консультант з інстаграму чи власник фотошколи, а у вас на день кілька постів і кілька фоточок, де ви загадково чарівно усміхаєтесь, значить ви загострено самотні.

«Багатьом здається, що селфі — це прояв нарцисизму. Але насправді — це заклик звернути увагу», — говорить польський психолог Кшиштоф Крейц. Щасливі люди не мають ні часу, ні потреби доказувати своє щастя своїм підписникам, пояснювати свої дії чи дискутувати на безглузді теми. Вони живуть життям, яке існує лише в усній формі. Але дивлячись на щасливі лиця і супернасиченість життя інших, відчувають себе бракованими.

Чому людям так важливо все фотографувати і викласти в мережі? Те, що вони їдять, те, як сьогодні одягнені, те, де вони саме зараз знаходяться, що вони слухають, на що вони дивляться?

Чи ви знали, що є цілі інститути, де ці питання вивчають і досліджують? Країни, які мають гроші на зарплати вченим, що досліджують, наприклад, шумове забруднення міста, давно спостерігають і пишуть дисертації на ці теми. І усім цим феноменам давно є визначення.

«Ти уявляєш, вона померла, а її сторінка досі є», — казав мені колись Андрій, а потім сам помер, залишивши свою сторінку.

Люди бояться бути непоміченими, що їх життя пройде, а ніхто й не взнає, що вони жили. Вони відчувають свою мізерність і малозначущість. Їм потрібне відчуття того, що вони потрібні. Щоб це хтось побачив, прокоментував і схвалив. Їхні профілі — це докази їхнього існування. Тому молодь зараз в такій істериці через закриття #Вконтакті, бо завалився їхній неіснуючий світ. Все, чим вони жили, і у що вірили.

Людина стала настільки самотньою, що мусить сама себе фотографувати, бо нема, кому це зробити. Ризиковано просити чужу людину зробити фото. Це ж контакт із кимось підозрілим. Це прохання мабуть попаде в «Червону книгу» поведінки, як наприклад носити тканинний носовичок чи знімати кашкет при вітанні.

І світ це толерує, підтримує і непогано заробляє на цьому. На стіну потрапляє тотальний вінігрет дописів, що не пов’язані між собою ні змістом, ні контекстом. Але це створює неймовірне відчуття присутності, — тобі здається, що довкола купа голосів, а насправді ти тут сам.

Весілля, обідні суші, поїздки за місто, фотографії з спальні, народження немовляти, кров, розбиті машини і навіть моменти смерті. При бажанні я можу подивитись відео усіх терактів з вантажівками за останній рік. Я не працюю в ФБР, я — проста людина, навіщо мені доступ до цих відео? Як вони будуть впливати на мою психіку? А все це — на відстані одного кліку.

Якщо в тебе ніколи не було депресії і ти не знаєш, що це, то швидше за все вона тебе омине. Але якщо депресія була раз, потім другий, то наступна може початись безпідставно, а причиною може бути хмарність. «”Вікно — теж вихід”, — сказали двері мені», — колись писав мій друг у віршах. Новини про суїцид — це лиш дурні підказки нещасним. Вони лише провокують наступні такі вчинки.

У вас є друзі, які не мають смартфонів і яких нема у Фейсбуці? Думаю, їх скоро перевірятиме поліція, чи вони нормальні. Донедавна я мала кнопкову «нокію», а потім дізналась, що є конкурси фотографій, знятих на телефон, що з 2005 року є нагороди за найкраще селфі у світі.

Селфі стало фотографією паспорту самотнього світу. Людина, описуючи те, що з нею відбувається, ділиться своїм болем з іншими, і таким чином переживає і відпускає біль. Це щось подібне до розмови зі священиком чи психотерапевтом, але в іншому форматі, — на показ. Інтернет сорому не знає. Тут всі розкутіші, ніж у житті. Погрубіянити чи сфотографувати прищі й питати, що то за хвороба, простіше в соцмережі, ніж на вулиці.

Картинка світу зараз виглядає трохи інакше, ніж раніше. Пам’ятаєте у Семюеля Беккета в «Чекаючи на Ґодо» є момент, де Лакі танцює, щоб на нього звернули увагу. Ламані, хаотичні рухи, наче людину б’є струмом. Дивно, але так тепер танцюють всі. Танець у колі, де всі злагоджено взаємодіють, відійшов у минуле. Залишився «танець в мережі», як його 100 років тому називав Беккет. Тоді це був стьоб, а зараз — реальність. Життя у соцмережі дуже схоже на той ламаний танець.

— Я хочу собі на стіну Дячишина коней!
— Ну то шарни!
— Та ні! На справжню стіну!
— В хаті?!

Я закінчила факультет культури і мистецтв. Нам там казали, що ми — особливі. А потім я спілкувалась з випускниками УКУ, яких теж запевняли, що вони — особливі, з випускниками «Політеху», які теж були особливі, з випускниками «Могилянки», які теж особливі, Академією мистецтв, — суцільно особливі.

Особливі будівельники, таксисти, прибиральники, мами в декретах, продавці. Я лиш тепер зрозуміла, що промовляли не до конкретної групи студентів, промовляли до покоління. До нового покоління, яке може більше, ніж попереднє. Лише одиниці повірили у свою унікальність і таки стали особливими. А іншим достатньо шарити на стіні рецепти, качині губи, селфіки з пивасом.

Розчаруватися — це самому собі видати ліцензію на безсилля. Я не розчаровуюся ні в собі, ні в людях. Як тут можна розчаруватись, коли вчора мексиканка виграла марафон, біжучи у сандалях, спідниці та хустині? На чому ти фокусуєшся — те і у фокусі.

Я переглядала фільм «Сфера», де головну героїню колективний розум заставляює повірити в те, що на самоті вона поводиться гірше, ніж тоді, коли знає, що за нею спостерігають. Цю думку я зустрічала раніше.

Пам’ятаєте перфоменс Марини Абрамович «Ритм 0», де вона розмістила на столі об’єкти, якими люди могли користуватись, як завгодно? Серед них були ніж, хлист, ножиці та навіть пістолет з одним патроном. Собі вона відвела пасивну роль. Протягом шести годин публіка могла діяти на свій розсуд, в тому числі маніпулюючи тілом і рухами артиста.

Спочатку глядачі поводилися скромно і обережно, але через деякий час учасники стали агресивнішими. Вони різали одяг, потім встромляли шипи троянди в живіт, потім погрожували застрелити. Запанувала атмосфера агресії.

Жорстокість будується поступово. Спочатку ти бачиш когось жорстокого, потім ти чиниш, як жорстокий.

Не всі власники хороших камер є добрими фотографами, але, думаю, всі вони розуміють значення фокусу і розмитості у фотографії. Головний акцент — це точка, в якій об’єкт має найкращу чіткість. Натомість «боке» — ефект розмиття фону. Колись таке фото вважалося би бракованим. Тепер це одна з характеристик дорогих об’єктивів.

Найглибша і найсильніша думка буде керувати вашим життям. Вона повинна бути у фокусі. Життя в мережі — це «боке», розмитий фон. Не маючи об’єкта у фокусі, того, що керуватиме і буде головним у житті, не вийде повноцінної картинки життя. Ваша стіна в мережі, як і у вашій хаті, — це питаня вашої моралі, смаку і такту.