Було досить пізно. Я поверталась зі спортзалу додому. Зайшла на Шота Руставелі в «Три А». Автобус був достатньо наповнений, але так, що при бажанні можна було переміщатись. «Електрон» цього року постарався і зробив багато нових автобусів і тролейбусів. Мені подобається розглядати україномовні наліпки в цих новеньких транспортних засобах.

Зі мною зайшла ще дівчина з кольоровим волоссям, військовий, бабця з відром і мужчина з вусами у довгому плащі. Бабці тінейджер в навушниках дав місце, всі інші з початку автобуса перейшли на середні двері.

Моє улюблене місце в таких автобусах — середні двері, біля прозорого скла. Я собі там стала і втупилась у вікно. Автобус рушив, було тихо. Дві блондинки, певно мама і донька щось обговорювали так, щоб всі чули.

«Він ваапщє нічьо не робить, ваапще ніяк не допомагає!». Донька перепитує: «В смислі?». «Ну ваапщє нічьо!».

Те «ваапщє» вибухало, як петарди. Втомлені люди втикали у вікна. Дядько з вусами у плащі стояв біля них, крутився, задирав голову. А потім не витримав і каже: «Не ваапщє, а загалом, на загал, в загальному», — і пішов в кінець автобуса.

«Якийсь псіх!», «Ваапщє, псіхів розвелося»…

Оголосили мою зупинку і я вийшла. Думала про цю сцену. Як персоніфіковано українська мова, зробивши зауваження, втекла в кінець автобуса. Ох, як це плачевно.

Ви помітили, як для підкреслення, емоційного забарвлення ми вживаємо ці слова у своїй повсякденній мові? Наші діалоги кишать тими словами, як кишать блохами малі сільські котенята. Навіщо вони нам? Це не текст про російську мову. Вона мене не цікавить. Це текст про відходи.

«Якийсь брєд», «блін», «бляха», «тіпа», «уроди», «жесть», «кашмар».

Ці слова ніби маленькі й особливої шкоди не несуть. Наприклад, як пластикові мішечки за 5 копійок. Вони теж маленькі. От тільки проблема в тому, що їх незліченна кількість, і вони всюди.

Як казав мій 85-літній викладач філософії: «Тіпа карочє, щоби було прикольно, треба мислити!». Деколи стан збудження, безсилля, агресії вже такий великий, наче якась хвиля, що накриває з головою. Тоді слова-паразити — вже не мішечки, а великі пакети «BOSS». Із рота вилітають чорні огидні потвори. Одна потвора зазвичай тягне усе своє кодло, і людина просто блює тими «чорнушками». Це такий вірус. І навіть, якщо я ніколи не лаюсь, коли вухо це чує і ловить, вербальний імунітет починає боротись із тою дозою чорнухи. І ті слова крутяться в голові. І я шукаю від них щеплень.

Отой мазут бруднить мову, голову, серце. Ви мабуть знаєте: де бруд — там бідося. В якого ґазди брудно в хаті, на подвір’ї, в того і масна посуда, і діти недоглянуті. Казав мій дід: «Купуючи молоко, дивись, аби жінка чиста була». Брудна мова — брудна голова, брудний одяг — брудне тіло.

Мові також, як і кожному явищу, потрібне місце для відходів.

Пластуни перше, що роблять, приїхавши на місце табору, це копають «лятрину» (туалет). Добрі майстри відразу просять великі смітникові пакети. Кожна порядна будова починається із синьої будки «WC». Кожне культурне місце має смітник. Бо є філе, а є фляки.

— Діду, а де у вас туалет?
— Надворі! Я не серу в своїй хаті!

Є щось у цьому цікаве, правда? Часи зараз, звісно, вже інші. Не можна собі уявити комфорту, якщо в домі не буде ідеально працювати бачок унітазу. Але люди в порядних селах віддавна практикують систему сортування відходів.

У мене є чудовий друг. Коли мама привела його у школу в перший клас, директор казав віддавати його одразу в п’ятий. Він був вундеркіндом, потім ліцей, математичний факультет. Він дуже багато ходить ногами, читає і робить добра більше, ніж усі інші. Зараз він успішний програміст, у нього є сім’я і він бореться за парк Знесіння.

Мій друг часто говорить про гімно. Але ніколи не лається. Він говорить про гімно отак легко і просто, як оце пишу я. Не вульгарно, не огидно. Про гімно, як про гімно. Він не використовує слово «стілець», «кал» чи ще якісь премудрості.

Він не вдає з себе особливого чи мудрого. Це його спосіб просіяти співрозмовників на адекватність. Хтось собі посміється, а хтось із дуже серйозним виглядом намагатиметься ліпити розмову. Він абсолютно вільний від людських стереотипів. І тему про гімно від неодмінно зачепить як із приятелем, так і з директором американської компанії.

Хто тобі заважає бути собою? Я от придумала свою лайку. Наприклад, слово «жесть» я замінила на «табата», фразу «от, бляха!» на «от, подагра!». Моя подруга художниця має гарне: «Йосип старенький!».

Колись серед молоді було круто курити. Цигарка в руці була смолоскипом свободи. Тепер цигарка означає лише те, що у тебе нема сили волі.

Поняття «наша мова» звучить так ніби: «Ну наша, то ваша, я тут до чого?». А тепер послухайте «твоя мова». Кажучи «твоя мова», я звертаюсь до тебе і ти маєш розуміти «моя мова». Якщо її не почистити, то від отого бруду вона буде, як дім, в якому курять або ще гірше, в якому живе некастрований кіт. Те, що ти до цього звик, не означає, що це нормально.

Сортуй сміття, сортуй свою мову.

Ромко Чайка, музикант «Мертвого півня» і відомий журналіст, колись носив багато перстенів. В одному інтерв’ю його запитали: «Навіщо? Для чого вони? Що вони означають?». А Ромко відповів, що так він просіює людей. Когось цікавить він сам, а когось лиш його перстені.

Пишу те, про що пишеться. Ось це мої перстені :).