Двоє — це тема світу. Двоє і те, що між ними відбувається, — це єдина історія, яка завжди буде цікавою. В усі часи, в усі народи. Як далеко не зайшли б ми у космос, чи в недрі землі. Наскільки б не оцифрували цей світ. Він тримається на цифрі «два», на парі. Простір, який з’єднує «Я» і «Ти», — це і є світ. Світ, збудований з нічого. Єдиний справжній, який точно існує.

Нас оточують дуже багато любовних історій. У кожній родині є приклади, які можна взяти в «рамочки», як класику любовної історії. Де є кохання, пристрасть, страждання… Я сьогодні отримала листівку з Ватикану, на якій зображений Папа. Згадала, що він теж розповідав колись журналістам, що в молодості кохав дівчину. Тим мені й сподобався. Тепер Папа при бажанні, як захоче, може співати блюз. Його можна співати лише тоді, коли тобі хтось розбив серце. Я теж при бажанні можу співати блюз. Усі мої друзі, мій коханий, всі мої родичі можуть співати блюз. Зараз якраз цвіте терен, і цвіт опадає. Тому поговоримо про любов…

Я ніколи не вважала вино алкоголем. Може тому, що я росла серед бутлів, які шкварчали і булькали. Серед бутлів, які жили своїм життям, мали душу, мали спогади. Виноград ріс у всьому саду. Обростав паркани і дерева. Йому зробили каркас і вхід у сад став схожим на виноградну арку. Дід зрізав гілочки і тримав їх у півлітрових банках з водою, щепив якісь нові сорти. Мені завжди хотілось, щоб виноград дозрівав влітку, але ж ні. Йому потрібен був час. Більше часу, ніж грушці чи яблуку. Мені рідко ставало терпцю чемно його чекати.

Я напишу цей текст коротким і без заглиблення в деталі. Бо «вона мені сьогодні подзвонила, сказала що не може більше так» — це попса. А ми співаємо блюз. Любов, яка заходить у серце, схожа до винограду, який заліз у сад. Боротись з ним марно і немудро. Потрібно його облагородити і поки він дозріває, готуватись до того, що вино саме себе не зробить.

Виноград росте для того, щоб стати вином. Інакше він дичавіє. Листя стає великим, грона дрібними. Такий виноград часто можна побачити біля забутих будинків, у яких давно немає життя. Ніби й сонце те саме, і місце те саме, а виноград змалів, бо ніхто його не чекає, нікому він потрібний. Кожен з нас розуміє, про що я говорю. Ну бо ми зараз співаємо блюз. А блюз — це розуміння того, що це правда. І що у світі не все справедливо, і не все «геппі енд».

Я стала вдовою у 21 рік. Мій виноградник всох вмить. Безповоротно. Але я маю врожай 2007 року. Влітку матиме 10 років. Голубі очі та відмінне почуття гумору. Починався текст із того, що двоє — це і є світ. Тут ця думка підтверджується. Пара розлучається — світ валиться. Їхній світ. Мій світ теж завалився.

Тоді було таке жорстоке літо 2007 року. Гинули художники, топились поети, ховали музикантів. Мій викладач літературознавства і дуже особлива людина, Ростик Чопик, прийшли з дружиною мене тоді провідати. Він казав, що історично так якось складалось, що творчі люди так гинули перед війнами. Зараз 2017. Три роки війни. Багато світів раптово завалилось.

Життя цікаво жити. За життям цікаво спостерігати. Скільки б не коштувала ковбаса, скільки б не було боргів, як би складно і боляче не було переживати дні, кожен рік має свій врожай!

Вино тихе, сухе червоне, Україна. Вино насиченого червоного кольору. Має приємний солодкий аромат з нотами червоного перцю та легко п’ється. Смак фруктовий, солодкий, з гармонійним поєднанням тонів.

Так я би описала своє життя, якби воно було вином. Я чекала і дочекалась свого сорту винограду. Я кохаю свого чоловіка. Ми ростимо з ним дітей. Врожай 2014, 2016. Моє серце тихе, червоне, щасливе.

Найбільшою зрадою — це зрада довіри. Мені в приват багато пишуть: «Де історії, обіцяні в текстах?». Я спілкуюсь з людьми, вони мені розповідають своє щастя і горе. Я ці історії пам’ятаю і вони мусять дозріти. Дерево какао потрібен час, щоб зацвісти. Винограду потрібен час, щоб дозріти. Історіям потрібен час, щоб втахнути.

У цьому тексті я розкажу вам історію. Одну з моїх улюблених.

У Львівську академію мистецтв приїхав викладати Шимон Бойко. Студенти не дуже були готові слухати його професійні поради, а от життєві байки старого цікавили всіх. Одна з його історій врізалась мені у саме серце.

Він був молодий талановитий польський студент, якому поталанило потрапити на навчання в Іспанію. Там він дико, до безтями закохався у жінку, старшу за нього. Скромна його персона не могла проявити своїх почуттів. Робив він усе шкарадно і несміло. Одного разу ця жінка запросила його на вечерю. Він позичив у друга, з яким жив на орендованій квартирі, сорочку модного тоді фасону, з білими кльошними рукавами і викладеним коміром.

Він прийшов туди до неї. Вона відчинила двері босою, з мокрим чорним хвилястим волоссям і в білому махровому халаті. Він розповідав, що цей образ переслідував його усе життя. Бо він знав, що вона гола під тим халатом. Але його було так багато, білого, махрового, важкого.

Вони говорили про сучасне мистецтво. Вона так і не одягнулась. А принесла тацю з стиглими гранатами. І він розповідав, як обережно їх розкривав, як по одному ковтав зернята, щоб не обхляпати соком другову сорочку. Потім розповідав, що друзі студенти сміялись із нього всім потоком. Бо коли в Іспанії жінка приносить тобі гранат, його не треба розкривати та їсти, а треба знімати з неї халат.

Отаку історію я вам приготувала сьогоднішньою прогулянкою. Ми говорили про вино, про врожай, про любов.

Слухаю 19, 21, 25 Адель. Це її врожай. Музичному сомельє не стане слів, щоб його описати.

А тепер беріть коханих та йдіть гуляти. Не маєте коханих — ідіть у винний магазин, позгадуйте свої історії. Співайте блюз. Без вина якось не личить тепер після того тексту. Чи як? :)