Стоїть дівчина на зупинці, чекає маршрутку. Чорні Reebok Classic, темносиній тренч, джинси Levi’s. Сорочка без коміру, зібране як-будь волосся, намотаний на шию шарф. Годинник Swatch, сумка Obag, Pandora, Ray-Ban авіатори… Мені подобається теперішня мода. В міру кольору, сухий крій, чіткі лінії. Стильно і стримано.

Мій чоловік дивується, як у мені поєднується автентика і залежність від брендів. Свого часу я підсіла на фірмові речі. Вони були у кожному секонді на вагу. Їх можна було розглядати і вивчати. На вулиці їх носили заможні люди, які купували їх за кордоном, і бідні, які купували їх на секондах.

Думаю, любов до фірмових речей передалась мені від маминого брата, дядька Нестора. Він міг годинами розповідати про якусь річ та її особливість, вихвалятись нею. Говорити про сорочку, наприклад, так, ніби вона жива. Замість того, щоб купити 5 простих, він купував одну супер-фірмову і пишався нею.

Я в юності багато часу проводила на секондах. Я можу здалека сказати, які «ейрмакси» оригінальні, а де підробка. Я знаю, як мають виглядати шви та устілки якісного взуття. Я знаю шви та фурнітуру хороших джинсів, знаю, де є деталі до ремінців годинників. Я люблю бренди. У мене достатньо мало речей у гардеробі, але всі вони приручені. Всі вони мають «ім’я».

Я не маю «пандори», але вважаю, що це геніальна знахідка. Оця ідея, що жінка може сама собі придумати браслет. Я розумію, що ціна на «пандору» далеко не відповідає ціні на срібні прикраси. Грам срібла сьогодні на ринку — 7 гривень. Собівартість браслету — в рази вища ринкової. Але мова не про гроші. Пандора — це не лише бренд. Це чиясь мрія. Це чиясь історія життя. Подружня пара в юності їздила в Індію і привозила намистини. Так почалась їхня історія. Відомий успішний бренд — це чиєсь дитя, люблене, гарно виховане і відпущене у світ.

Будь-який успішний бізнес починався з чиєїсь мрії. Я друкую цей текст на маленькому гарному приємному айпеді. Це мрія Стіва Джобса. Це його історія. Я можу зібрати думки докупи і записати їх, бо діти бавляться лего. Лего починалось з того що тато, аби якось розрадити своїх дітей, котрі нещодавно втратили маму, придумав кубики, які можна було ставити на інші кубики, і з них витворяти різні конструкції. Проривом лего стало те, що з часом детальки стали пустими всередині й тому ідеально кріпились одна до одної. І всі були продумані так, щоб усі підходили одна до одної при змішуванні деталей.

Ми знаємо ці бренди, бо вони не втратили лице. Бо не замінили якісне на не дуже якісне. Бо вони чесно втримали довіру і залишились на плаву. Від того й відповідна цінова категорія. Бо хороше не може коштувати мало. Це було б неправильно, якщо б так було.

Завжди є вибір. Можна почекати до розпродажів, можна купити щось вживане, чи не найновішу модель, але непідроблене. Бо це нечесно. Мене дратує слово репліка. Аналог. Адідас суперстар ідентичні оригінальним. Га!? Шанель шанс — такі, як справжні. Тільки от конфлікт полягає в тому, що ніфіга не справжні. Краще купити щось справжнє на старті. Якісь речі без лейблів, з гарної приємної матерії, і підтримати молодих, які починають свою мрію, ніж підтримати когось, хто чужу мрію краде і псує.

Я не люблю підробок. Я пам’ятаю у дитинстві новини ТСН, де розповідали що знайшли якийсь підпільний цех, в якому робили підробки ролекс, і ті ролекс виявились кращими за оригінали. Так сказали в новинах. Як підробка може бути кращою за оригінал? Як може бути Мона Ліза, намальована кимось іншим, кращою за Мону Лізу руки Да Вінчі?

Я пам’ятаю твір Забужко, де вона пише, що диявол такий злий тому, що хотів бути автором. Автором світу. Важко придумати свій ідеальний кросівок. Протестований, перевірений, продуманий. Над ним працює ціла купа професіоналів. Підробка — це списана зовнішня схожість і все. Без глибинного розуміння контексту.

Ідея. Світ цінує ідею. Світ воює за ідею. Вона найдорожча. Виконавців є багато, а от винахідників…

І можна придумати багато гарних слів типу аналог, наслідування, репліка. А насправді це одне негарне слово. Це — підробка. Це — плагіат.

Пам’ятаєте, у «Маленькому принці» розповідають про вченого, який намагався захистити дисертацію у своєму національному арабському вбранні й не зміг цього зробити, бо всі сміялися з його вигляду. А потім, вже будучи в костюмі, захистив. Одяг — це як обгортка від цукерка. Смак від неї не залежить. Але от вибір часто робиться через яскравий фантик. Деколи сумно бачити, коли речі оригінали носять люди-підробки. Тільки тому, що у них є можливість їх носити. Бо лише так вони відчувають, що чогось варті у цьому світі.

Світить сонечко. Я йду по вулицях міста і розглядаю «луки» людей. З появою усіх цих «кінг-кросів» люди помітно стали краще одягатись і виглядати. Я пишу про бренди, але це як приклад. Я пишу про справжність. Ну от як писати про вітер, описуючи, що він зриває дахи і гойдає деревами. Бо сам вітер як описати?

Це все зовсім не так і важливо, ви ж розумієте. Є такі бідні країни, де добре, що є якась шмата, щоб прикрити наготу. Особливо в контексті трегедії у Сирії писати про бренди — це бездушно. Але шо я можу зробити для Сирії? Мати Тереза казала: «Якщо хочеш врятувати світ, то йди додому і люби свою сім’ю». Я не можу покинути свою сім’ю та їхати в Сирію рятувати сирійських дітей. Бо моя сім’я залишиться без нагляду. І світ так не врятується, а завалиться.

Часто можна побачити, як волонтери так «впадають» в порятунок і служіння ідеї, що жертвують своєю сім’єю. Це неправильно. Я спілкувалася цього тижня з дуже сумною дівчинкою. Тато її на фронті, а мама цілими днями волонтерить. Дитина росте, як бур’ян. В свої 10 років сама ходить до школи, гріє собі їсти, засинає. Мати Тереза знала, про що говорить. Вона була в тих краях. Вона бачила справжню причину того, що світ нещасний.

Не потрібно вдавано, на показ страждати. «Ми не святкуємо день народження малого, ну бо на Сході — війна. Які торти?!». Ніхто з родини не на фронті. Нікого не поховали. Просто живуть з новин, і при загибелі когось із Західної України ставлять на аватар свічку. Вкрали у дитини дитинство, бо страждають, бо світ жорстокий. І тим самим примножують болю, бо дитя росте недолюблене, нещасливе. А приїжджають солдати і святкують, бо вони знають, що життя — одне. І на всю зарплату купляють дівчині смартфон і «пандору». Бо твоє життя, твоїх днів є певна кількість.

Війна — це час, коли небо падає, і коли треба його піднімати. Піднімати той кусок, що падає біля тебе. Хочете бути небайдужі — то поможіть багатодітній сусідській сім’ї чи купіть хлопчику, якого виховує бабуся, хороше взуття. Чи віддайте речі своїх дітей тим, кому вони потрібні, а не тримайте їх для нащадків. Візьміть пса з притулку, купіть голодному обід, перекиньте кошти незнайомій хворій людині. То буде найкраща допомога Сирії. То буде залатане вами небо, той кусочок, що над вами.

Бажаю вам справжніх кросівок, справжніх друзів, справжніх почуттів.

«Очки модного бренда, остальное з секонд хенда…», — співає Pianoboy, ніби про мене.