Акварельні люди. Це не оповідання, це уривки чиїхось доль, які пише саме життя. Моє щастя у тому, що я випадково їх почула. Я ніколи не любила акварель, вона така нечітка, не яскрава. Ніби є і ніби нема. Якась дитяча, несерйозна фарба, здавалося мені. Хоча я знаю, що це складна техніка, не всі вміють з нею працювати. Не всі вловлюють, не всім вдається, потрібно мати чуття. Акварельні люди теж ніби тут і ніби не тут. Ніби є ця історія, і ніби її нема. Не всі зрозуміють. Така наполовину прозора, як повітря.

Я пам’ятаю той день. Тоді ще пошта у Львові була на Валовій. Я гарно одягнулась і пішла в місто. Відстояла чергу і кажу: «Будь ласка, марку в Мексику!». Пані глянула з-під окулярів, і сухо, беземоційно сказала: 18 гривень.

Я набралась сміливості це таки зробити. Свято було лише моє. Я купляла марку і відправила лист Маркесу. Мій друг, захисник лісу роздобув мені адресу. Я дуже хотіла написати комусь паперового листа.

Звичайно, я не наївна дурепа, я знала що лист до нього не дійде. А як і дійде, то він навряд, чи його прочитає, бо там же певно ціла канцелярія, і радники на власний вибір доносять чи не доносять корреспонденцію. Та й Маркес на той час вже може не бачив читати.

Лист відправила трьома мовами. Українською (оригінал), іспанською і англійською. Я розповідала йому про Україну, про те що «Кохання під час холери» — єдина книга, яку можна знайти українською мовою. Я просила його не гніватись на Україну, що без дозволу тут «100 років» переклали і надрукували.

Я розказувала про те, як в 21 рік стати вдовою. Різне розказувала: про життя і про смерть. Про себе, про Андрія, про Ярему. Про свій світ тоді. Питала про Урсулу.

Писала, ніби він мій друг або ми давно знайомі. Думаю, листи так і треба писати. Щиро і по суті. Але це я не відразу збагнула. Раніше я думала, що лист — це художній твір і в ньому треба самовиразитись. І сама не усвідомлюючи того ставала автором всіляких нісенітниць.

Якщо хочеш бути зрозумілим іншій людині, треба просто говорити так, як є. Прямо і по суті. Бо тобі може здаватись, що все зрозуміло, але інша людина — то інший світ.

Листи — то така розкіш у цьому світі. Я колись вела любовно-романтичну переписку з одним хлопцем. Я його любила, він мене не особливо. Гарний був час, — без інтернету і мобільних телефонів. З фотоапаратами на плівку, з таксофонними будками.

Я ходила до нього у військову частину, потім приїжджала з іншого міста, щоб його побачити. Він одного разу попросив мене купити йому конверти з марками, дві ручки і білі листки невеликого формату, тоді такі продавались у газетних кіосках. У них в частині такого не можна було купити.

Я купила йому все необхідне. Один з тих конвертів, прийшов потім до мене з побажанням дати йому спокій. От що цікаво, на одному з тих листків (сам лист складався з декількох малих аркушів) був один пустий, де в кубику писало «простір для роздумів».

Я не спілкуюсь з ним вже багато років. Я знищила всі листи, бо дуже розсердилась одного разу і, класично, ті, хто листи пишуть, листи нищать. Всі подерла і спалила. Але Простір для роздумів я собі залишила. Мене сподобалось це формулювання. Я його залишила на згадку, як камінчик з моря.

Як казала моя вагітна подруга стюардеса, наминаючи перед собою тарілку мідій: «Якщо мушля не відкрилася сама, коли їх готували, то не треба її колупати. Вона неїстівна». І серед тої купи таки кілька мушель не відкрились. І вона їх так «Ех!» і викидала до тарілки з сміттям. В моєму у житті назбиралось такий трошки історій, які б Маркесу сподобались.

Краще не мати багато персонажів у серці. Бо чим більше в тебе любовних пригод і перипетій, тим більше оті твої спогади будуть бігати у пам’яті в голові, як здичавілі лошата, неприкаяні й нікому непотрібні. Довготривала пам’ять їх записала і десь собі всі ті файли поскладала.

Ідеально, коли твій партнер є один за все життя. Тоді є нитка, яка тягнеться, і кожне «а пам’ятаєш…» — спільне. І кожне «а пам’ятаєш…» — разом. І те разом є відлунням. А коли от в знайомої зараз четвертий офіційний шлюб? Були, звичайно, між офіційними і не офіційні. То що їй робити з тим «а пам’ятаєш»? До кого адресувати свої спогади? Кому їх розповідати?

Я деколи ходжу і веду бесіду з кимось з минулого. Ці прогулянки називаються діалог якого не було. Розмови з Богом — це молитви, а розмови з кимось — діалоги.

Бути письменником — це вміти вчасно записати думки у речення. Бути поетом — це вміти дуже точно сформулювати відчуття в речення. А найскладніше — це написати пісню. Бо пісня — це почуття. Почуття, яке минуло, але яке триває. Past indefinite tense.

Бо мало того що вона мусить містити в собі весь обсяг, роману, з переданими відчуттями поета, і пропущено через себе народитись заново. Заспівана і записана пісня почитає жити собі в своєму часі, своїм окремим життям, окремим від автора.

Пісня — це ключ до серця і почуттів людини. Це найкоротша стежка у лабіринті людської душі. Вона межує між цим світом прози і вищим світом.

Приховане життя думок, ховаю в букви і блокноти, а те, що вище від зірок, — то вічність запихає в ноти.

Дивлюсь собі на неї. Чорношкіра боса жінка, обвішана золотом. Маленька людина своєї маленької країни. Вона співає своєю мовою, кабовердіану (креольська мова, діалект португальської), яку мало хто знає і розуміє. Вона не знає англійської. З нею на сцені ії беззубі музиканти, чи не найкращі у світі.

Їй не потрібно бути кимось, мати ідеальне тіло, мати маакіяжі й манікюри. Вона красива, бо справжня. Нагадує якийсь такий великий необроблений діамант, який знайшли і не відшліфували, бо ті всі шліфувальні машинки замеленькі. Вона співачка. Для того потрібне чуття, голос і пісня. Все це в неї є. І світ це розуміє та не може оскаржити. Вона ходить боса, бо її країна голодує. Вона — мільйонерка, яка забороняє ставити собі пам’ятник, і всі статки перераховує на освіту. Сезарія Евора.

Гаваї мають свого «IZ», ніжного гіганта Ізраеля Камакавівооле, перуанці — Іму Сумак, Зелені Миси — Сезарію.

Хто тобі показав, хто тобі показав цю далеку дорогу на Сан-Томе? Sodade, Sodade, Sodade Dess nha terra São Nicolau…

Коли дивилась я на бабцю Сезарію, в голові згадалась історія, яку мені розповіла моя подруга. Я часто згадую історії з її життя, бо Іра мені подобається. Вона дуже жива і не скупа на такі історії. А я емпатично до них приєднуюсь і запам’ятовую.

«Я ніколи не думала, що моя бабця теж колись була дівчиною». Бо бабця є бабця. До цієї історії. У молодості вона зустрічалася з одним хлопцем. А потім хтось її оббрехав, як то на селі прийнято, і він її лишив. Батьки видали її заміж за діда, на 20 років старшого від неї. Дід забрав її з Бурштина, і вона там більше не жила. Зустрілись вони з тим Андрієм через 60 років. І бабця каже мені:

— Уявляєш, він мене не впізнав. І я плакала…

Я їй кажу та бабцю, та 60 років минуло, та ви змінились. А вона мені:

— Так, я змінились, але ж я його впізнала…

На сьогоднішній день Бабі Стефанії 90 років. І вона каже, що нарешті можна їсти все, що ти любиш, а любить вона хліб з маслом і каву з молоком.

Цю історію я б написала Маркесу в наступному листі. Бо ця історія має таку просту мелодію, як пісня Sodade, і таку ж глибоку тугу. Sodade. Термін, який зустрічається в креольській, іспанській і португальських мовах, і не має аналогу в інших. Содад — це суміш ностальгії, меланхолії і ніжності. Ностальгія за втратою теперішнього.

Ці слова — такі особливі. Слова як почесні консули мови. Слова без перекладу або слова з особливим звучанням.

Люблю грузинське «Ґенацвале». Дослівно: «Ти, заради якого я готовий померти». У нас в цьому значенні колись було слово «побратим», зараз маловживане. «Міхварс» теж грузинською — любов. Оте «хв» в цьому слові ніби застрягає у горлі, «пів подиху у горлі застрягає…» Латинське «умбре», так і тягнеться, таке важке. А в нас — це тінь, — коротке, не лякливе.

Мова. Надзвичайно важливий код для народу. Основна ідентичність.

І літають собі такі історії, як павутинки бабиного літа у моїй голові. Бабциного літа.

«Ой зустріла літа свої на кленовім мості,

Ой верніться, літа мої, до мене хоч в гості».