Побут — несмертельна, але невиліковна хвороба. Від нього помирає більше жінок, ніж від будь-яких інших важких хворіб.

8 березня — міжнародний день жінки, державний вихідний, якому всі раді. Мінус вісім відсотків на шампунь, білизну. Всюди продають тюльпани, підсніжники з Червоної Книги. Всюди квіти. Ну як без них… Наступного року державним вихідним буде 9 березня, день народження Шевченка. Думаю буде все так само, лиш букети будуть перев’язані синьо-жовтою стрічкою.

Півтони Весна — лише п’ятий день, а веде себе так впевнено, ніби нікуди з парку і не відходила. Дерева шумлять, як море. Ніколи не знала, що у них є стільки спільного. Одяг — весняний, завжди святковий, навіть якщо плащ вже протертий на манжетах. Діти щебечуть на майданчику. Молода монахиня їздить на ровері. 5 березня

Міжнародний день жінки. Думала собі, що святкують лише ці країни, які входили в союз «нєрушимий». Клара Цеткін і всяке таке. Так ні! Бельгія святкує, в Італії жінкам мімози дарують. Сестра от показувала в інстаграмі купу фоток красунь з жовтенькими клубочками мімоз. Польща — Джень кобєти.

«Молчи женщина! Твой праздник — восьмое марта!», — цей дибільний жарт я пам’ятаю ще з дитинства. Ось день, як сатисфакція жінці, як своєрідний викуп з рабства. Бо я — жінка, і у мене нині свято. Українці мають День матері. Але ж це свято не всім пасує. Є безплідні, неодружені, то не їх свято. Некоректно замінювати одне другим. Ну і оскільки Дня мужчини немає, то навіщо День жінки? Хоча, як на мене, то день мужчини — 365 раз на рік, а щочотири роки — ще й 366.

Свято відразу стало успішно комерціалізоване, як день святого Валентина, і жінки просто до нього звикли. Я не про себе. Ми ніколи не святкували. Ні коли я була мала, ні тепер.

А позавчора в спортзалі (це така суто жіноча територія) я зрозуміла, що святкують всі. На восьме число заплановано різні шоу, суто жіночі змагання. Мене всі вітали «з наступаючим» і це трохи абсурдно. Таксист взагалі каже «З наступаючим, ще кілька годин лишилось». Просто новий рік якийсь. Це має бути не свято, а день! Як День художника, чи День сміху. «Не день, коли він дарує, а день, коли вона бореться». Прочитала це у фейсбуці Вятровича. І це ґеніальне формулювання.

Ось в чому полягає корінь проблеми. Права жінок постійно під загрозою. Не лише у світі, в суспільстві, а й у сім’ї. Світ починається з сім’ї. Я знаю лише одну пару, де чоловік і жінка не мають таких проблем з розподілом обов’язків, де обоє рівні. Решту мої одружені подруги всі стикаються з тим, що беруть на себе забагато відповідальності, потім не можуть з усім справитись, потім з’являється втома, яка породжує злість. Злість на об’єкт, який тебе не розуміє.

По замовчуванню майже вся хатня робота дістається жінці. І те, що вона робить непомітно, і те, що вона робить безлімітно. Стає помітно тоді, коли вона перестає це робити. А перестає робити зазвичай тоді, коли вона вже емоційно і фізично вигоріла, згасла.

Жінці обов’язково потрібні подруги. У вас можуть бути різні долі, колір волосся, статуси. Ви можете зустрічатись раз в рік, або ще рідше. Жінці потрібні подруги, щоб, коли вже нарешті зустрілись, почути «в мене так само».

Оце відлуння: мене так само мучить втома, я так само не з усім справляюсь, мені так само не допомагає чоловік. Дивно, але лікує. А потім стає шкода не лише себе, а нас усіх. І з’являється загострене прагнення справедливості.

«Якщо ваш чоловік лежить на дивані й нічого не робить, але він вам потрібен, — то нехай собі лежить». Згадала Іруся, моя подруга, дуже розумна жінка і мама. Важливо лише чесно дати собі відповідь на це запитання.

Мені дійсно хочеться вихідного, який перекручено пропонують зараз жінці в день 8 березня. Але не одного на рік, бо це якесь знущання. Мені потрібен такий вихідний щотижня. Так, ми з дівчатами дійшли до такого висновку. Вихідний на свої справи. Вихідний на свої потреби. І один раз на тиждень прийти і не робити всього списку домашньої нескінченної роботи, а займатись саморозвитком, собою.

Тільки цього року я прочитала дві книги з приводу розвитку жінки. «Включайся» Шеріл Сендберг, де жінка описує світ великого бізнесу, і розповідає, що жінка у світі чоловіків завжди сідає з краю столу, завжди має меншу зарплату і через приближення декрету її цінність, як працівника, маліє. І «Я — Малала», — пакистанська дівчинка підліток бореться за права жінок на освіту. Її тато, вчитель, вирішив не плакати, що у нього є донька, бо то майже траур у тамтешньому світі, дати освіту доньці та іншим дівчаткам. Малалу таліби засудили на смертну кару через освіту. Вона — нобелівський лауреат премії миру.

У світі є серйозна проблема. І, погодьтеся, цукерочки і тюльпанчики виглядають на її фоні, як хабар. Все перевернуто з ніг на голову. Це коли загарбник території дарує букєт, щоб тебе подолати. І ти приймаєш букет, і святкуєш поразку.

Каже Юля, ще одна моя подруга: «У мене весь Фейсбук протестує «Не вітайте мене, то ніяке не свято», а вийшла на вулицю, — на ринку море квітів, усі з подарунковими пакетами і квітами. І розумієш, що того фейсбуку — один відсоток населення».

Рік тому, 8 березня, я народила третього малюка. Тому я собі святкую велику радість. В мене є тюльпани, мені їх подарували дівчата, із запізненням на день народження. Цікаво, коли він виросте, чи існуватиме 8 березня як жіночий день? Хто де у світі буде боротись за права жінок? Усе може змінитись, як завгодно.

І відразу — 9 березня. День народження Шевченка. Школярів просили прийти у вишиванках. З Шевченком у моїй сім’ї є така історія. Дід розповідав, що був кавалєр на всі села, і на день народження йому різні «Гані» дарували потрібні речі, а наша бабця Дара замовила йому в сокальського художника портрет молодого Шевченка. І подарувала йому той портрет. І дід каже: «Я зрозумів, що то не проста дівчина, що то серйозно. І вженився».

Ще в нас є Кобзар, який бабця дідові подарувала, і він сам собі його підписав, що то йому Дарця подарувала. Бо бабця не могла підписуватись замість Григоровича, а дід міг. Бабця змусила діда кинути шахту, бо щоразу перед тим, як спускатись в низ, вони пили горілку. Бо не знали, чи вилізуть живі. Змусила вчитись у Львові, бо наша сім’я не мала неуків. І завжди казала «змовчить той, хто мудріший». Завжди змовчувала вона, тому вони і прожили в шлюбі все життя. Бабця вмерла швидше, бо тягла на собі весь побут і постійно змовчувала. Бабці з дідом немає. А молодий Шевченко висить собі на стіні в старій сокальській хаті і не старіє.

Квіти з 8 березня зів’януть і опиняться на смітниках. Права жінок відстоюватимуть кров’ю і жертвами, а не шоколадками у блискучих папірчиках. У нас наступного року 9 березня вже також буде офіційним святом. І нехай спочатку це буде насильно, вишиванки школярам в школу. «Вдавай, поки не повіриш», — як пише вищезгадана Шеріл.

8 березня почалось з протестів, а перетворилось на «фан». Дні Шевченка починають з «фану», а переростуть в протести. Все приходить з часом і поступово. Ворог іде туди, де програє вчитель і священник, казав один мудрий австрійський дід.

Суть Шевченківського вихідного теж не у вишиванці на тілі. Не у вишиванці у шафі. Мова про вишиванку в голові. Про те, щоб бути вільним. Не лише зовнішньо, а й внутрішньо. Любити своє. Цінувати свою землю. Бути українцем. Знайти себе, як людину. Стати людиною. Це Шевченкове поняття волі. Треба її шукати, про неї думати. Шевченко теж втомлений поет. Але в нього є вогонь.

А в тебе? Де твій вогонь?