Моя сестра деколи витягує мене у кіно. Некомерційне, без «три-де» окулярів. Я ніколи не знаю наперед, на що ми йдемо. Під час реклами в кінотеатрі їй постійно смішно з того, що у мене зашкалюють емоції, каже, що треба частіше мене десь витягувати.

«Тут таке людяне місце! — Не людяне, а людне!», — Сестра.

Ми прийшли зарано, щоб попити ще кави. Була неділя, вечір. Сестра пішла замовляти, а я лишилась за столиком з нашими куртками «Columbia». Одна XS, інша XL, хоча раніше обидві носили M. Столик був на другому поверсі в куті. Загороджена шклом, я надвисала над людьми, як Deus ex machina. Я сиділа зверху і розглядала їх.

Люди… Їх було так багато. Люди… Кожен собі думає, що він особливий. І що дивно, так насправді і є! Кожен приїхав сюди з різних причин: розваги, кіно, зустрічі. Більшість — купити речі, в яких будуть добре виглядати, чи щоб оновити гардероб, чи щоб виділитись з-поміж натовпу! Але як може піксель виділитись серед інших пікселів? Хіба буде битий.

Людей так багато. Я не звикла жити в такій кількості людей. Відчуття, наче місто стало великим аеропортом, і ти не у своїй країні, бо тебе тут ніхто не знає.

Я зрозуміла, що я людина маленького міста. Я не люблю натовпу і людних скупчень, і випадкових дотиків у транспорті чи на ескалаторі. Я не люблю багато людей. Хоча дуже багато людей, як, наприклад, Марш мільйонів на Майдані, я люблю. Тоді ти зливаєшся і стаєш одною істотою з масою. З такими думками ми пішли в кінозал.

Це була прекрасна мандрівка у Патерсон. Маленьке місто. Як Ґюлен, як Сокаль. Маленьке місто, яке має свій темпоритм, свої «місця», своїх людей, характери, персонажів. Місто, в якому відпочиває час.

Патерсон — це також ім’я головного героя, який живе у тому місті і працює водієм автобуса. Ви колись думали про водія автобуса, як про людину? Я зловила себе на думці, що взагалі не дивлюсь на них. Хоча, якщо виходжу передніми дверима завжди голосно говорю «дякую».

Адам, актор, якого я знаю із серіалу «Дівчата». Про сучасне покоління і різні проблеми, з якими стикається молода людина. «Я ніколи не думав що він перший з нас усіх, хто втілить свою мрію», — говорив тоді про нього один персонаж. У «Дівчатах» Адам називався Адам і мріяв стати актором. І став. Його характеризують, як актора з унікальною зовнішністю, та це актор з унікальним виразом обличчя. Ти не розумієш, дивлячись на нього, що він зараз зробить. Засміється? Заплаче? Ці емоційні напівтони, як гортанний спів. Одна людина співає одночасно в два голоси. Так обличчя Адама одночасно різними емоціями створює кварту переживань. І тобі просто цікаво дивитись крупняком його обличчя, бо найцікавіше в житті — розглядати людські обличчя. Тому всі глянцеві журнали з обличчям на обкладинці. Людські обличчя манять…

Патерсон пише вірші. Він не вважає себе поетом, але поезія постійно крутиться в його голові. Він бачить її у всьому, що його оточує. В сірниках Огайо, в яких голівка — синя, і лозунг на коробочці буквами, що нагадують рупор. У своєму чудовому, хоча й простому місті з водоспадом, біля якого чудово думається. У людях, які з ним працюють, ходять тими ж вулицями, ходять вечорами в бар, щоб говорити про джаз, життя… Щоб понити чи постраждати. Патерсон знаходить поезію у своїй коханій, яка дуже красива, і цією красою наповнює усе навколо себе. Свою хату, свої мрії, свого чоловіка. Вона розмальовує все у чорно-біле, її гітара — чорно-біла, і «капкейки» — чорно-білі… Плани і мрії — усе чорно-біле. І від цього вона ще більше кольорова.

«Існує три виміри: довжина, ширина і глибина, як у коробці з-під взуття. Потім ти виростаєш і розумієш, що є ще четвертий вимір — час…». Метафора часу — постійно присутня у фільмі. Режисер майстерно продумує кожен кадр, як вибрані фотографії. Можна зупинити і розглядати. Люди в залі виходили, переписувались в месенджері, спали. Люди не вміють естетично відпочивати. Поспіх і «двіж» тепер у тренді. А Патерсон — не модний чувак, у нього навіть смартфона немає.

Є сім днів тижня. В кожному по 24 години. Є вчора, зараз і завтра. Поезія — не рима, не щось абстрактне. Це те, що оточує тебе, якщо ти не сліпий, то ти зможеш побачити внутрішню красу у цьому всьому і просто описати, зловити думку в рядок. Гармонія тілесна і душевна притаманна героям. На стінах бару висять світлини відомих мешканців, поетів, музикантів. Вони люблять своє місто. Вони не вважають його дірою. Хоча зарплати у всіх мізерні, розваг мало, молодь звідти не тікає.

У фільмі показано тиждень з життя Патерсона. Цього тижня були пригоди з поломкою автобуса, успішним продаванням «капкейків», мрією про гітару і тим, що пес згриз увесь блокнот з віршами.

І що я вам скажу, вразило мене те, що як автобус поламався, всі трішки були схвильовані й питали водія, як йому допомогти. Патерсон сміявся з того, що інших лякало, що «та чортова тарадайка могла вибухнути, як вогняна куля». Він би не сміявся, якби був водієм львівських автобусів, де на ходу відлітають колеса, і загоряються тролейбуси. Патерсон ніколи не залишить своєї коханої, і не тому, що вона молода і гарна, весела і талановита. А тому, що вона його розуміє. Тому що вона в нього вірить. Коли пес згриз вірші, які вона постійно просила скопіювати, бо не можна мати найцінніше в одному екземплярі, то побачивши це, вона не сказала: «Я ж казала!». Вона запитує: «Що я можу для тебе зробити? Мені так прикро». Він щовечора впродовж тижня приходив з бару, в який ходив сам, без неї, то вона не питала: «Де ти вештався?», а натомість: «Мені подобається цей легкий запах… пива».

Обличчя Львова змінилось. Дуже багато людей, дуже багато мов. Я вже не можу ідентифікувати «своїх». Продавчиня в супермаркеті другий рік підряд навіть досі не дивиться мені в лице, і не знає, що я завжди беру 20 яєць, і що мене не треба перепитувати. Я не маю своєї кав’ярні, де б мене знали і впізнавали, і не питали «готові замовити», а казали «Як завжди?». В мене немає свого водія автобусу. Бо через озлоблених пасажирів з поШвідченнями я його навіть не бачу.

Я — людина маленького міста. Я мушу собі його зробити у великому людному Львові. Я зроблю копії зі свого зошита, бо хто зна, що мій кіт чи пес вирішить наступного разу погризти. І буду трішки привітніша до водіїв автобусів. А раптом хтось з них має таємний блокнот з віршами.