Це був час буяння, як от у весни, коли вона така — ще не літо, така розхристана і юна. Невпевнена і наївна. Я жила у тому місті два роки. Причиною вибору міста став прямий автобус «Сокаль — Калуш». Ще мама вагалась між тим, щоб віддати мене в Київ, в циркове училище. Ну але прямий автобус, ви самі розумієте. Так, як диригентство народного оркестру мені не пішло і я кинула навчання у Львові, а в Сокалі було мені затісно, то поїхала я прямим автобусом у бойків світ.

« — Мені подобається все, що є в моїх тридцять! — Що тобі бракує з твоїх двадцять? — Безвідповідальності…» Соля. Вівторок, 2 лютого.

Як не дивно, ці два роки стали піком моєї юності. Ми жили і дурачились. Робили акції протесту будням, святкували життя. Нас було двоє. Я і мій друг Соля. Це її псевдо стало після головної ролі у молодіжній виставі «Екстрім».

За ті два роки ми змінили кілька квартир. З першої нас вигнали, бо ми завели пару щурів, Мамая і Мариську, які вирішили розмножуватись. Потім Віка, яка бухала з родичами, а її донечка мріяла бути священницею. Потім хата бабульки, де вічно були зимні і тверді ліжка. Та коли вона зарізала тижневих козенят, це стало останньою краплею.

Потім ми зі всіма своїми речима, бо бабулька вигнала, сиділи в центрі, і підійшов до нас дядя Вітя, місцевий пиячок. Після того, як менти випадково вбили його сина, він отак тинявся містом. Він знайшов нам супер-хату на тій же площі. Ми жили пів року в Паші, який недавно відсидів за крадіжку машини. Це був класний дядько. Добряк і флегматик. Він любив одну жінку, вона інколи до нього приходила, але вони так і не зуміли бути разом.

Це єдина хата з величезною бібліотекою, п’єцами, балконами, де можна було курити в хаті і не никатись. Колись до Паші прийшов його друган, і сказав: «я не поняв, чого ти їй вариш їсти, це навіть не твоя дівчина». Паша каже: «Бо вона мені грає на гітарі». «— Вона шо, Дженіс Джоплін?!».

Паша попросив зіграти програму «Вибране» (кожен із моїх знайомих мав своє вибране). Мене на день було визнано місцевою Джоплін, і це було круто.

Потім жінка, яку він любив завагітніла, зробила аборт, і він сів на голку. Попросив нас з’їхати. Ми з’їхали.

Інша хата була на Загір’ї. Іздрик називає той район «Задуп’я», це точніша назва.

Там я всім подругам гадала на каві. Вигадувала, що я там бачу, і казала те, що вони б мали зробити, але боялись. Наприклад, одна була посварена з мамою, яка жила за кордоном. То я казала: бачу примирення і далеку дорогу. Мене вважали класною гадалкою. А я просто робила їм добру каву і слухала їх історії.

Там була літня кухня, стара плитка-п’єц на дрова. Баняк борщу, яким наїдалось пів площі нєфарів. Взимку якийсь час не було води, а в сусідських алкашів затопило підвал. І там стояв міні-басейн у тому підвалі. До морозів у ньому ще плавала рибка. То ми носили воду баняками з того підвалу, на початок зими пробили сокирою ополонку, і так носили. А потім просто топили сніг. Щоб помитись в такій металевій балії, треба було зо 40-60 баняків снігу.

Ми мали на тиждень 30 гривень. Ми їздили на революцію в лакованих мештах і з помадою, щоб бути гарними. Це було життя, в якому не було місця слову «комфорт». Такого слова не існувало в нашому лексиконі. Слово «комфорт» нам видали після другої фотографії у паспорті.

Що мені бракує? Мені теж бракує безвідповідальності! Я можу порівняти себе на двох різних революціях. Коли ти вже за когось відповідаєш, коли через твою дурість хтось може лишитись сиротою, то ти вже не такий борзий, не такий сміливий. Тому революції — це справи молодих. Бо ніхто, крім них, не йде так легко під танки. Хочеться героїчного епосу, а не мякого дивану і теплого душу на ніч. Вона поїхала з міста швидше, ніж я. Вона була ще невгамовнішою. Їй залишилось здати державні іспити, але вона вирішила, що їй цього не треба. Коли я верталась з міста з позиченою валізою і рюкзаком, йшов місцевий алкоголік і каже: а що екзотики більше не буде? Кажу: буде, та чо нє…

Зараз разом бавляться наші сини. Ми даруємо одна одній на день народження квіти і срібло. І так щороку.

Ми — не далеке плавання, а тиха пристань.

Життя — то така каруселя в парку. Буде тільки одне коло. Не можна застрягати на одній висоті, бо це «поломка». Життя іде, як казав мій дід. Воно собі крутиться.

Гарно зараз підніматись над деревами. Стільки можна побачити…