Мені подобається тут жити. Я маю на увазі все. Час, в який я народилась, епоху, країну, місто, вулицю, хату. Я дуже щаслива людина. Я маю час на читання і прогулянки. Прогулянка — це легка приємна подорож, мандрівка, що не завдає труднощів. І в такому легкому ритмі, як значення цього слова, прийшла ідея описати свої паркові пригоди. «Прогулянки Стрийським парком» як простір для роздумів. Концепція — проста. Час, який ви проводите на свіжому повітрі, ніколи не буде втраченим.

Формат «Прогулянок», як і погода у Стрийському парку, будуть змінюватись.

Я назбирую море історій. Я не знаю, що з ними робити. Люди такі цікаві, такі дивовижні істоти. Вони такі прекрасні у своїх бідах, страхах, щастях, спогадах, роздумах. Я колекціоную різні людські спогади. В мене такий талант, мені люди розказують, а я настільки емпатично прив’язуюсь, що сама проживаю ці сюжети.

Мене звати Мірка. Сьогодні мені 30 років. Це не так вже й мало. Це не так вже й багато. Деколи думаю собі, що я супер особлива, а деколи здаюсь собі повною бездаррю. Як і всі напевно. Та мова не про то.

Мої дідо з бабцею часто ходили на цвинтар питомником. То така вулиця, швидше кусок дороги, де по два боки дерева, а земля всипана таким грубим піском. Колись на питомнику розстрілювали безневинних євреїв, тепер там росте зілля і здичавілі дерева. Дідо з бабцею знали, що то їх земля, їх місто. Вони знали, що ми потім підемо питомником до них, бо вони теж ляжуть в ту землю. І на тому тримався їх світ, і мій теж.

Один філософ жив у бочці, а інший босий ходив по світу. Міряти, хто з них був мудрішим, — «дурного робота».

Хтось мандрує світами, шукає себе або шукає спокою. А я гуляю парком, бо я себе не губила. Я знаю, хто я є, і люблю себе такою. Я тут живу, я тут росту. Я себе «посадила» поруч зі Стрийським парком. Мої вікна виходять на алею платанів з усіма її порами року. Я щодня гуляю парком. Деколи сама, переважно з дітьми, з цікавими людьми, з випадковими перехожими, з книгами, з собакою… В якомусь сенсі цей мій парк замінив Сокальське подвір’я.

Цей проект — спроба описати моменти, які не маюсь сили стати книгою. Але мають достатньо енергії жити своїм життям і бути почутими. Кожна історія буде, як фото на згадку, про місто і час, в якому ми є. Ескіз у чернетці, вирвані сторінки щоденника, уривки музичного твору.

Це камерна сцена. Я не знаю скільки людей будуть їх читати і чекати. Але скільки б не було, мені — достатньо.

І з поваги до бігунів, яких багато у парку, скажу не починаємо, а СТАРТУЄМО!

Далі буде…