«Життя не має сенсу», — якщо ця думка прийшла до тебе, знай, один розділ уже закінчився, а інший ще не почався. Це пішохідний перехід життя. Зачекай на зелене світло. У цьому і є сенс: почекати і рухатись далі.

Залунала сирена тривоги. Пішли з дітьми в укриття. Коридор без вікон, принцип двох стін. Там лежав старий журнал Ікеа. Гортала його довго і бездумно, як ту макулатуру в перукарнях. Хотілося із нього замовити легкість і безтурботність, що мали сім’ї у своїх домівках. Більше нічого, лише це.

Дивлюсь на банку «Нутелли» і думаю: Так! У нас усіх вдома є «Нутела». Ноутбуки і добротні черевики, гарні прикраси і будинки. І взагалі, ми себе любимо і поважаємо. І в нас усе це є. Це правда. Точніше, все це було. Це теж правда.

Твій дім не є безпечним місцем. Втрата цієї думки раптова, як втрата зору чи рівноваги. Твій спокій зник, як і сон.

Треба покинути дім і десь шукати безпеку, якої зараз немає ніде. Треба шукати безпеку для тих, кому ти її обіцяв. Треба пояснити дитині, що сирий підвал — краща ідея, ніж їхнє ліжко зі свинкою Пеппою. Треба тікати в ніч. Треба кидати все. Десь у минулому лишаються улюблені горнятка, вибагливі вазонки, домашній “вай-фай” і хатні тапки.

Мені потрібно було зайти на «Нову пошту», забрати відправлення. Своїм звичним швидким кроком я пересувалась вулицею. Пробігла повз припарковані машини, а потім сповільнила хід.

Повернулась кілька кроків назад. Так, як повертаєшся, щоб перевірити, що це блискуче зловило око? Копійку, корок з під пива чи прикрасу хтось загубив? І так, як колупаєш ногою землю, аби зрозуміти знахідку, так я колупала спогади. Звідки я це знаю? Де я це чула?

Умберто, Умберто! Пронто! Пронто! Комева?!

«Де ми є? Що ми тут робимо?». Так би мій дід говорив, якби у раю побачив старого Умберто Еко, який був його однолітком і помер із дідом одного тижня.

Воно просто є. Як і ти. Воно просто тут. Таке, як є. Чорне і неминуче. Зі своїми хвилями й медузами, мушлями й рапанами. А що приховувати, стоїш на своїх двох перед ним, могла б і краще виглядати, але вже. Старий купальник, розпущене волосся. Привіт, море!

Вертеп на два повних і один студентський (уривок)

ДІЙОВІ ОСОБИ

• ЛЮДИНА 1. ( Правильна)
• ЛЮДИНА 2. ( З досвідом)
• ЛЮДИНА 3. ( Юна, або інша)

ДІЯ ПЕРША

1. Котра година?
2. Тобі навіщо?
1. Треба!
2. Чорна.
1. З тобою неможливо спілкуватись.
2. От і не спілкуйся, гале́!

( Мовчанка. Чути, як їде поїзд)

А де ми мали подітися зі своєю оригінальністю? Звісно, приїхати до Львова, однозначно тут залишитися. Назавжди. У нас було більше ідей, ніж грошей. Слово «акція» означало перформенс, а не знижки на ціни у магазинах. Заглядали одне одному в труси і в душі. Шукали себе, хто як вмів.

Якщо щось не вдалось полагодити за допомогою скотчу, ви мабуть використали замало скотчу (Жарт).

Нещодавно один мій знайомий написав пост у фейсбуці, що він не поступається місцем у маршрутці жодній із «пільгових» категорій, допоки його про це не попросять. Пост активно коментували різні люди і більшість писала, що навіть якби вони вмирали у тій маршрутці, вони б не просили за себе.